6

Розділ 6.

Ми з моїм супутником поїхали в автомобілі молодої пари, Михайла та Валентини. Вони поверталися назад додому до своєї трикімнатної квартири, а батьки їхали до жіночої консультації, щоб жінка знялася там з обліку і перевелася до нашої місцевої лікарні. День справді обіцяє бути насиченим. З бойфрендом маємо весь день провести у цьому місті, і будемо надані самим собі. Я вся свічусь від радості, розглядаючи з вікна незнайомі краєвиди сусіднього міста.

— Женя, може, зайдете до нас у гості? — пропонує дружина водія, коли авто зупиняється біля парку.

— Дякую, Валю, якщо час залишиться, то обов'язково зайдемо, — відповідає він і ми виходимо.

Бере мене за руку і прямуємо у бік входу. У народі його називають «Парк Дятлов», тому що влітку там весь день безперервно стукають по стовбурах дятли. Але молодь, що там влаштувалася, теж цілком може належати до цього виду пернатих. Все тому, що там повно паркуристів, скейтбордистів та представників різних напрямків, чи то музика, чи спорт. І кожен із них, хоча б раз у житті врізався головою об дерево у парку. Мій хлопець практично виріс у ньому і теж примудрився один раз зі скейта навернутися, вдарившись головою об стовбур дерева, що близько розташоване.

— А куди ми йдемо? — здивовано розглядаю ковані ворота.

— Насте, я бачив, як ти жила до мене у себе в місті, тому хочу показати, як жив тут, — не відпускаючи моєї руки, веде до парку. — Ти на скейті вмієш кататися?

Від такого питання раптом згадую, як мене мучили, намагаючись навчити, хоча б їздити велосипедом, про скейт і мови не могло йти.

— По очах бачу, що й не пробувала, — посміхається, — значить, для твоєї ж безпеки ти сьогодні просто дивишся на мене.

Я шокована його пропозицією. Він, що просто посадить мене на лаву і кататиметься!? Здається, моє незабутнє перше побачення вже зіпсувалося.

******************

Хмари вже розсунулись, і скрізь темні шари неба весело виглядає сонце. Я подумав, що раз зараз на вулиці тепло, то це не варто упускати й вирішив зводити пасію в парк мого дитинства. Саме тут я вперше поїхав велосипедом і цього ж дня пройшов посвяту (просто не втримав кермо і в'їхав у березу), саме тут познайомився з друзями, а головне знайшов себе у спорті «на коліщатках». Парк у всі дні популярний. Майже скрізь у ньому присутні: закохані парочки, купки неформалів, групи хлопців та дівчат, які стрибають через перешкоди у вигляді лав, а також батьки зі своїми маленькими дітками. Попереду на лавках бачу своїх приятелів, і ми підходимо до них.

— Хей! Компанія, тут Юджин зі своєю дівчиною прийшов, ну тепер можна буде крутий батл зафігачити! — простягає мені руку товариш.

— Хей! — тисну його долоню, — вибач, з батлом не вийде, сьогодні я тихо мирно катаюся на роликах, — вимовляю, ніжно обіймаючи свою супутницю, вони всі повинні бачити, що вона «моя».

— Познайомся, це Раф, — показую їй на хлопця, який помітив мене раніше за всіх, — а це Лера, його пара, — вказую на блондинку, яка сидить на бордюрі зі скейтом.

Дівчата вітаються та обмінюються взаємними посмішками. Потім знайомлю зазнобу з іншими хлопцями та їхніми другими половинками, що сидять на лавці.

— Народ, а це моя Настя, — одразу інформую всіх, що вона належить мені, бо надто сильно боюся її втратити.

— Можна було і не уточнювати, все одно видно, як ти світишся поруч із нею, — помічає Лера.

— Бро, підемо пізніше до клубу? — пропонує її хахаль.

— Друзі, вибачте я сьогодні зайнятий, — вибачаюся і розводжу руками, при цьому не відпускаючи свою красуню, — нам пора йти. Може, колись зателефонуємо і сходимо всі разом.

Прощаємося з усіма і йдемо в середину парку.

— А чому тебе називають Юджином? — моїй пасії стає цікавим той факт, що ніхто з приятелів не назвав мене Женею.

— До того, як вперше тут з'явився, я жив за програмою обміну в Америці. До речі, разом із Рафом. Для американців на диво наші імена, тому мене там назвали Юджином, а моєму товаришу пощастило, його ім'я їм було легше вимовити. А коли ми приїхали назад додому, всі друзі вирішили так і залишити мені це прізвисько. Я й сам уже звик до нього.

— А чому ти не сказав, що тебе можна так називати?

Її очі спалахують бешкетним вогником, мабуть, їй сподобалося, що її кавалер має незвичайне ім'я.

— Не хотів, щоб у новій школі знали щось подібне про мене, — відпускаю її з обіймів і ніжно беру за руку.

— А куди ми йдемо?

— Тут є невелика площа, ми будемо кататись на роликах.

— Взагалі-то, хтось сьогодні сказав, що я просто дивитимуся?! Може, так все й залишити? — з надією заглядає мені в обличчя.

— Я пожартував, але, як зрозумів, у тебе зовсім відсутнє почуття гумору. Мені доведеться це виправляти, і причому докорінно.

— Але ж я не вмію!? Як ми кататимемося?

— Я навчу тебе, — як ні в чому не бувало, відповідаю.

— Мене на велосипеді абияк навчили їздити, сумніваюся, що в тебе вийде.

— Ще й, як вийде, — різко зупиняюся і притягую її до себе, — бо маю особливий підхід.