5

Розділ 5.

Переповнена різноманітними емоціями, забігаю до себе в кімнату і падаю на ліжко, вдаючись до спогадів про прогулянку зі своїм кавалером. За годину мені телефонує приятелька.

— Настя, відкривай! Я біля тебе стою! — кричить, при цьому жахливо сміючись.

— Таня! — вигукую, — ти збожеволіла? Бачила скільки часу?..

— Досить обурюватися, краще відчини мені двері, — грубо перебиває мене.

Невдоволено тупаю в коридор. Клацаю замком і бачу на порозі розлючену дівчину.

— А ти, що тут робиш?

— До тебе прийшла, — розводить руками, — не видно, чи що? А тепер скажи мені, люба, чому хлопці такі цапи?!?

Вона заводиться дедалі сильніше, наступаючи на мене.

— Тихіше, що трапилося? — питаю здивовано.

— Ілля виявився повною свинею! Ось що трапилося!

— Ем… Вибач за запитання, це взагалі хто? — у моєму передпокої вже нема чим дихати, бо від гості за версту несе алкоголем.

— Хто? Свиня?! — посміхається, — ну, це такий із п'ятачком… Ніф-ніф, наприклад.

— Ти через Ніф-Ніфа напилася?! — у мене чудовий настрій після сьогоднішнього вечора, і ніщо не може його зіпсувати.

— Ура!! До тебе нарешті дійшло! — сміється на всю квартиру.

Починаю турбуватися за неї, хоча вона стоїчно переносить сп'яніння. Відводжу її до своєї кімнати та укладаю на диван, що стоїть трохи далі ліжка. І, як виявилося вчасно, бо за пів години виходить зі своєї кімнати тато і сонно плететься на кухню.

— Я думала, що він особливий. А він такий, як усі! Йому тільки одне від мене було потрібне. Запросив мене до себе у гості, щоб банально затягнути у ліжко.

— Не переймайся так сильно, у тебе цих хахалей знаєш ще скільки буде? — намагаюся її заспокоїти.

— Так, але мені він подобався, розумієш? — продовжує нити.

Коли вона вже затихає і ми обидві лягаємо спати, несміливо зізнаюся в темряві:

— Я тепер зустрічаюся з Ковальовим.

— Невже, я тебе, хоч чогось навчила, а то так і залишилася б старою незайманою, — регоче в п'яному чаді.

— Ну, я це вже якось сама б вирішила, — скривджено бурчу.

— Ми подруги! Причому найкращі! — на цій позитивній ноті вирубується.

А я ще годину не можу заснути. Усі думки кружляють навколо Жені.

— Здається, тільки зараз я починаю жити…. — посміхаюся сама собі в подушку і незабаром теж засинаю.

*****************

Наступного дня крізь сон чую, як мене хтось будить. Хто посмів? У суботу я дозволяю собі відіспатися і зазвичай валяюся в ліжку години до десятої.

— Настя, не спи, — трясе мене приятелька, хоча вже давно знає, що це марно. — Соня, вже давно обід. Ой! Ворухнулася! Вставай, давай, твій батько заходив. До речі, комусь наречений смс надіслав, — намагається розбудити, хоч цією новиною.

— Давно? — відразу вилізаю з-під ковдри та дивлюся на неї.

Все ідеально! Зовсім ніяких слідів мученицького похмілля. Згадую, як у десятому класі ми напилися на дні народження однокласниці. Все, як завжди: свобода від батьків, багато випивки, і головне різної та купа народу. Я з інтересу вирішила спробувати все, ну і природно перебрала. Тоді вранці мене й зустріло гостинне похмілля: блюванням і головою, що розколюється. А цій, хоч би що!

— Сорок хвилин тому.

— Тато вдома?

— Ні. Тільки попередити заходив, що йде на весь день.

— Круто. Цілий день наш, — повільно повзу у ванну кімнату.

— Фініш! Тебе взагалі на побачення запросили! — кричить слідом, — а це означає, мені поряд з тобою робити нічого, і я йду додому.

— Нікуди ти не підеш, — через п'ять хвилин з'являюся у дверях з гребінцем у руці, — ні, тобто підеш, але зі мною.

— З тобою!? — дивується. — Дівчинко моя, ти знаєш, що третій завжди зайвий?

— Ми, щось придумаємо, — розкриваю шафу. — А, що він там написав?

Гостя плюхається на ліжко і відкидається назад на подушки, її закручені локони кумедно підстрибують.

— Ну, — задумливо вимовляє, і взявши мій телефон, гортає повідомлення, — пише, що кохає тебе, просить про побачення, і цілує твій маленький носик.

— Що!? Так і написав? — мене кидає в жар, відповісти тим самим я ще не готова.

— Не лякайся. Я пожартувала.

— Верхоглядова! Дай сюди телефон, я сама подивлюся, — суворо говорю.

Вона ховає його під подушку, і грайливо посміхаючись, сідає на неї, не даючи мені змоги забрати.

— Навіть не знаю, що одягнути на побачення!

— Що одягнути, що одягнути? — як папуга повторює, — подивися у вікно, там хмари… якщо вам пощастить, то дощу не буде.

— Просто скажи, куди він мене покликав. Ну там кафе, кіно, парк…

— Скажу тільки, що ви будете гуляти цілий день і до ночі.

Хапаю другу подушку і вже збираюся кинути в неї.

— Не треба! Я хотіла, щоб це був сюрприз для тебе! — починає верещати.

Усміхаюся й опускаю руку з подушкою, подумавши: «Справді, а нехай буде приємна несподіванка».

— Ну, я не проти інтриги.

— Ось тепер я тебе впізнаю! Зараз зрозуміємо, що вдягнути.

Подруга підіймається, і тихо співаючи, починає перебирати речі у відкритій шафі, а я, присівши на край ліжка, мовчки спостерігаю за нею. Довіряю їй у цьому питанні, бо має чудовий смак. Незабаром ми визначаємось з моїм вбранням. Вибираємо темні джинси із заниженою талією та червону кофтинку безрукавку з воротом в японському стилі. На червоній шовковій тканині якої золотою ниткою вишитий дракон, що летить. Переодягаюсь і ми влаштовуємо собі пізній сніданок.

— Ходімо вже, — тягне мене до коридору, не даючи допити чай. — Дівчата, звичайно, повинні спізнюватися, але не настільки!

Забарвлення верхнього одягу таке саме. До короткого чорного полупальто взуваю на ноги червоні чоботи. Коли виходимо надвір, Ковальов чекає вже біля під'їзду. Він стоїть разом із батьками біля їхньої «Мазди» сріблястого кольору. Здивовано витріщаюсь на нього, а він, посміхаючись, підходить до мене і цілує в щоку. Дорослі з теплотою дивляться на нас, одразу ж червонію та опускаю очі. До нас підходить його брат зі своєю дружиною і мені повідомляють, що ми всі разом їдемо до сусіднього міста, де раніше жила їхня родина. Прощаюся з приятелькою і всі сідаємо по машинах.