3

Розділ 3.

О сьомій годині ранку сонячне проміння вже давно пробивається до будинків. Затяті роботяги тільки виїжджають від своїх під'їздів, щоб поїхати на буденне робоче місце. До них належить і мій тато. Він зранку їде на роботу і ввечері, о сьомій годині приїжджає. Як тільки він іде у мене дзвенить будильник і тільки починаються ранкові збори до школи. Сьогодні ми з подругою запізнюємося на перший урок, бо вона не виспалася і не змогла встати вчасно. Але з літературою, яка наступна за розкладом, нам не пощастило, незважаючи на те, що сіли за передостанньою партою.

— Верхоглядова, ви наступна! — викликає вчителька мою супутницю і та одразу кривиться.

 Її літо було і без книжок веселим, тож повість вона не читала. Починаю швидко пошепки переказувати зміст книги, вона нічого не розуміє і їй ставлять двійку.

— Таня, чому ти читаєш всяке фантастичне марення, а Гоголя не доля!? — шиплю на неї, коли сідає на місце.

— Бо там такий герой… — домовити вона не встигає, до кабінету входить наша класна керівниця.

— Віра Сергіївна, я привела до класу нового учня. З вашого дозволу, познайомлю однокласників із ним? — запитує жінка дозволу та проходить разом із хлопцем, у якого рюкзак на одному плечі.

Весь клас пожвавлюється і шушукається. Новенький дуже навіть гарний собою: світле волосся, вилиці, мужня статура, обличчя з ідеальними рисами та очі блакитно-сірого відтінку. Одягнений у блакитну сорочку в клітку, яка трохи розстебнута, і сині джинси, на його ногах красуються білі кеди фірми «Nікe».

— Знайомтеся — це Євген Ковальов. Прошу любити та шанувати. Женя, ти можеш зайняти будь-яке місце, яке захочеш, — звертається вона до нього та видаляється з кабінету.

Він оглядає клас і сідає на найближче вільне місце, другу парта поруч із тихонею-ботаніком Данилом.

— Настя, — шепоче сусідка, — прошу тебе, благаю, не пропусти свого шансу! Він просто топчик, ти глянь на нього!

— Та, ну, облиш, — хоча теж не можу не оцінити його міцні плечі та руки. Мені справді сподобався цей красень.

Коли закінчується урок, всі оточують його. Хлопці відразу випендрюються, а після його слів: «не курю і не п'ю», мало не починається сутичка, заводилою якої стає Арсен, але новий учень залишається незворушним, та ще більше дратує короля школи. Дівчатам Ковальов дуже сподобався, адже він такий лапочка…

          Після уроків прощаємось з Верхоглядовою та розходимося в різні боки біля воріт шкільного двору. Не встигаю перейти дорогу, як мене гукає новенький. Він перебігає дорогу останніми секундами світлофора. Його посмішка здається мені найшикарнішою на світі, бо вона просто вразила наповал.

— Гей! Дівчина! Вибач, я не знаю твого імені, ще не з усіма встиг познайомитися, — винувато бентежиться, від чого моє здивування змінюється хвилею розчулення цим гарним хлопцем, — ми живемо в сусідніх квартирах, я кілька разів бачив тебе.

— То ви мої нові сусіди? — теж усміхаюся, цей маленький збіг тішить мене.

— Як мене звуть, ти вже знаєш. А як твоє ім'я? — продовжує тримати на обличчі білозубу посмішку.

— Настя, — соромлюся.

Поки йшли додому, ми швидко потоваришували та порозумілися. Непомітно один для одного вже підіймаємось на свій поверх. На сходовій клітці трохи мнемося, не знаючи, як попрощатися, якщо чесно, обидва не хочемо цього.

— Ну, гаразд, — простягаю, — ти заходь якщо, що. Наскільки розумію, у тебе не вистачає деяких книг…

Звичайно ж, просто шукаю будь-який привід.

— Обов'язково, — бере мою руку і, перевернувши долонею вгору, цілує зап'ястя.

У мене все пливе перед очима. Опускаю погляд у підлогу і, швиденько відчинивши двері, ховаюся за нею.

          Увечері вирішую включити бойовик, піднятий настрій сприяє чомусь неординарному. Але тільки влаштовуюсь на дивані з попкорном, як у двері дзвонять. З сумом дивлюся на ласощі у картонному цеберці й, поставивши на паузу фільм, йду відкривати. На порозі стоїть Женя власної персони у сірій толстовці, під якою видніється футболка та спортивні штани. У руках тримає дві величезні пачки чипсів та упакування банкової коли.

— Ти запропонувала зайти в гості, я і прийшов, — трясе чипсами перед моїм носом.

— Вмовив, заходь, — відходжу убік, пропускаючи його у квартиру.

Він лише посміхається і переступає поріг.

— Ти проникливий, дуже доречно, — підкреслюю, заходячи в зал, — я дивлюся кіно, так що ти вчасно і з потрібним провіантом.

— Я хотів запропонувати подивитися фільм у мене, тільки ти, виявляється вже, дивишся, — підморгує.

Весь сеанс ми завзято обговорюємо теорію загибелі головного героя та його нескінченний запас патронів. За цей час повністю з'їдаємо всі свої запаси, тому збираємося зробити невелику вилазку в магазин. Надворі помітно темніє, ми робимо закупи і йдемо назад. Дорогою вирішуємо прогулятися, сусід погано знайомий з місцевістю і я пропоную провести йому екскурсію. Поки показую визначні пам'ятки, дворики та школи, з'їдаємо всі чипси. Трохи пізніше тягну його гуляти головною вулицею нічного міста і там купуємо морозиво.

— Ну, розповідай, пташка, звідки ти прилетіла, — питаю його, відкушуючи пломбір у вафельному стаканчику.

— Я жив у сусідньому місті, навчався там до десятого включно. Потім ми переїхали сюди, бо батькам у принципі жити тут зручніше: у тата тут робота, а мама під наглядом у тутешній лікарні…

— Вона, що хвора на щось серйозне? — з жахом зупиняюся.

— Ні, що ти, — заперечує, — у цьому місті знаходиться центр жіночої консультації, вона на шостому місяці вагітності, лікарі дуже побоюються, що їй пізно народжувати.

— А скільки їй років? — стає мені цікаво.

— Сорок два, — посміхається.

— Ой, не варто переживати, якщо наважилася, значить знає, що зможе виносити. Мені бабуся розповідала, що жінка себе знає краще за будь-якого лікаря.

— Ну, вам дівчаткам видніше, — засовує руки в кишені та починає штовхати ногами дрібні камінці.