2

Розділ 2.

Дорогою додому прокручую в голові розмову з Арсеном. Мене моторошно бісить, що він знаходиться зі мною в одному класі — це весь навчальний день терпіти його нахабні залицяння. За своїми роздумами не помічаю, як доходжу додому. Дивує вантажна машина зі служби перевезень біля мого під'їзду. Згадую, як тато казав, що сусідню з нашої квартиру купили та в неї вже зовсім скоро повинні заселитися нові мешканці. Підіймаюся на свій поверх і, дійсно, знаходжу підтвердження своїм здогадам — двері в сусідню квартиру відчинені навстіж, а всередині хтось пересуває величезну шафу. Мене мало цікавлять нові сусіди, тож скоріше ховаюся за дверима своєї квартири.

          Ми з батьком живемо вдвох, мати пішла від нас, коли мені було близько п'яти років. За цей час він зміг помітно піднятися кар'єрними сходами і почав працювати в дуже великій будівельній компанії. Весь тиждень до пізнього вечора він на роботі, тож я цілий день удома одна. Переодягаюсь у легкий топ та шорти з котиками, а потім спокійно завалююся на диван, щоб клацати пультом від телевізора. Не знайшовши нічого цікавого, вимикаю його та просто намагаюся заснути.

          Наступний день не обіцяє бути найкращим. Після четвертого уроку у нашій школі півгодинна перерва. За цей час учні можуть збігати до сусіднього кафе перекусити, ті, хто не бажають кудись виходити, прямують до шкільної їдальні, а хтось просто виходить погрітися на сонечку у дворі. Я не голодна і нікуди не йду. У класі нікого немає крім мене, приятелька побігла на зустріч із черговим бойфрендом, тому на якийсь час залишаюся сама. Мені нема чим себе зайняти і я вирішую протерти шкільну дошку. Спокійно займаюся своєю справою, заглиблена у власні думки й повністю відгороджена від світу. Ніхто не заважає, мені подобається це затишне відчуття самотності та я зовсім не очікую, що хтось може стояти поруч. Раптом позаду відчувається тепло чужих рук, сильні долоні обіймають за талію, і мене різко притягують назад. Здригаюся, серце зупиняється на мить, від несподіванки крейда випадає з пальців.

— Спіймалася, красуне, — лунає трохи насмішкуватий голос просто над вухом.

— Відпусти, придурок! — різко обертаюся, і зустрічаю нахабну усмішку Арсена.

Його темні очі блищать, а на обличчі грає впевненість у власній безкарності. Він нахиляється ближче, немов граючись із моєю реакцією.

— Та заспокойся ти, — протягує із самовпевненим тоном. — Хотів просто… пожартувати.

— Та це вже виглядає, як домагання! — зводжу брови, намагаючись тримати голос рівним, хоча руки вже тремтять.

Він знизує плечима й нахиляється ще ближче.

— Ти завжди така серйозна. Може, хоч трохи розслабишся?

— Відійди, — мій голос звучить майже як шепіт, але все ж роблю крок назад.

— Та, ну тебе, — зухвало посміхається і знову простягає руки.

— Що ти робиш?! — починаю, але слова розчиняються у гніві.

По кабінету лунає гучний дзвін від ляпаса, який ще довго віддає у вухах. Він здригається й інстинктивно торкається щоки, шокований більше, ніж розгніваний.

— Ти… здуріла? — роздратовано шипить крізь зуби та лається ще кількома словами. Його гордість поранена не менше за щоку.

Він різко розвертається, грюкає дверима і зникає у коридорі. Стою посеред класу, все ще відчуваючи на талії його дотик й намагаюся витіснити цей момент з пам’яті, як поганий сон.

— Спокійно, — бубоню собі під ніс. — Все добре… Він пішов.

Решту дня намагаюся забути той інцидент з нахабою плейбоєм та роблю вигляд, що спокійна, заховавши під маскою байдужості свою тривогу.

          Ближче надвечір дзвонить Таня і повідомляє, що сьогодні має намір ночувати в мене. Я не проти її суспільства і біжу в магазин за чіпсами та колою, наївно вважаючи, що ми допізна дивитимемося фільми. Вона приходить тільки о другій годині ночі і пояснює все це тим, що батьки не пробачили б їй гулянки до того часу, а я прикрию її завжди. Виявляється, вона гуляла нічним містом з тим самим залицяльником, який їй постійно дзвонив і вона вічно тікала подалі від усіх, щоб поговорити з ним по телефону.

— Ну, розповідай уже! — нетерпляче падаю на ліжко, підпираю голову руками й уважно дивлюся на неї. — Як воно було?

— Та що розповідати? — вона сидить на підвіконні з чашкою чаю, у кімнаті легкий аромат м'яти. — Ми просто гуляли.

— Просто гуляли? Я чекаю деталі! Де ви були? Що він казав?

Подруга сміється й нарешті повертається до мене.

— Ну добре… Пішли ми в центр. Увечері місто таке гарне: ліхтарі світять жовтим, вітрини блимають, музика з кав’ярень лунає. А він… обійняв мене.

— І що ти відчувала? — схоплюю подушку й стискаю її.

— Спочатку хвилювалась, — зніяковіло всміхається, опустивши очі, її щоки червоніють. — Але потім стало так спокійно, наче ми давно знайомі. Ми довго йшли вздовж набережної, дивились на річку. Він купив гарячий шоколад в маленькому кіоску.

— Романтик, — протягую з посмішкою. — І що далі?

— Ми сіли на лавку біля фонтану. Було пізно, майже нікого навколо. Він розповідав історії про своє дитинство, а я слухала. Було так затишно… наче весь світ зник.

— І ви так просто сиділи? — підіймаю брови.

— Ну… він поцілував мене, — зітхає мрійливо. — І сказав, що давно хотів зробити це. А потім ми ще трохи сиділи, дивилися на зорі.

— О, це вже цікаво! — підповзаю ближче. — Це як сцена з фільму. Я так і знала, що він закоханий у тебе!

Вона зніяковіло червоніє і ставить чашку на підвіконня.

— Ну, досить мене допитувати…

— Добре. Ти така щаслива зараз! — зітхаю з задоволенням. — Ходімо вже спати, завтра вставати рано.

Ми вимикаємо світло, лягаємо поруч на моє ліжко, загорнувшись у теплі ковдри. Моя гостя ще довго дивиться в стелю, а я не стримую посмішку.

— Він тобі справді подобається? — шепочу у темряві.

— Так… дуже, — тихо сміється.