1

Розділ 1.

Погожий день першого дня осені радує своїм теплом усіх мешканців мегаполісу. Багато родин, якраз вичікуючи таку погоду, виривалися на природу, щоб насолодитися останніми схожими на літо, днями. Настав час осені. Закінчилися всіма улюблені літні канікули, принісши новий навчальний рік. Величезна кількість школярів поспішає цього дня на зустріч зі своїми товаришами по парті: хтось іде туди вперше, а хтось для того, щоби почути наприкінці цього року свій останній прощальний дзвінок.

          Занурена у свої думки, не квапливо крокую тротуаром на останню у своєму житті лінійку, присвячену першому вересня. Зрідка піднімаючи голову, з усмішкою щурюся і дивлюся на ясне небо. Теплий вітер розвиває моє довге шоколадного кольору волосся, що опускається до попереку, а сонце пестить миле обличчя з карими очима, обрамленими чорними густими віями. На мені біла блузка та чорна спідниця олівець. Завершують цей офісний образ чорні туфлі на шпильці. Мене звуть Анастасія. Так, ось таке рідкісне нині ім'я.

          Коли підходжу до шкільного двору, біля воріт на паркуванні бачу через відчинене вікно машини свою найкращу подругу та однокласницю Тетяну. Мабуть, її привіз черговий кавалер. Відчинивши дверцята, вона цілує його в щоку і виходить з авто. Він тільки й встигає крикнути їй, щоб вона подзвонила йому, але вона не слухає його балаканину, бо вже помітила серед натовпу учнів мене.

— Привіт, люба! — підходить до мене та обіймає.

На ній сьогодні сіра сукня, підперезана тонким червоним ременем, та чорні туфлі на платформі з високими підборами.

— Привіт, — цілую її, — що, приїхала з черговою жертвою?

— Ох вже ці хлопці… — загадково простягає.

— Я так розумію, що довго йому не протриматися, — співчутливо дивлюся слідом автомобілю, що їде.

— Ти, як завжди маєш рацію.

У мікрофон оголошують початок святкової лінійки, і всі школярі будуються буквою «П» перед парадним входом будівлі. Все повсякденно і нудно, у сценарії свята щороку змінюють лише цифри: дати та дані про те, скільки першокласників йдуть вперше до школи. За годину все завершується першим дзвінком (як правило, дівчинка сидить на плечі у випускника-хлопчика і дзвонить у дзвіночок). Хтось із дітей одразу біжить дарувати квіти своїм вчителям, а хтось заходить до школи для ознайомлення із розкладом навчальних занять.

          Ми з Танею повільно пробираємося через купу малюків до входу, у неї дзвонить смартфон і вона відразу відходить убік, щоб хоч якось зменшити шум натовпу. Прямую одна до стенду з розкладом, хочу записати все, поки приятелька базікає телефоном, а потім передати їй список предметів на завтра. Поки підходила, не помітила, що весь час за мною спостерігав один хлопець. Він наближається до мене ззаду, коли переписую назви предметів і нахилившись, каже біля вуха:

— Привіт, зайчик, ти надзвичайно виглядаєш сьогодні.

Шарахаюся від несподіванки та швидко таратору:

— Арсен, не можна ж так лякати людей! — я безперечно незадоволена, що мій спокій хтось порушив.

Точніше, цей хтось вічно самозакоханий тип, який завжди на висоті: найстильніший, найкрасивіший, найнахабніший. Загалом він постійно в центрі уваги і може отримати до себе в ліжко абсолютно будь-яку дівчину. Зневажаю цього самозакоханого мачо, бо він повний егоїст, який звик отримувати все, що захоче. Красень порівняно недавно почав підбивати до мене клини, проте встиг порядком набриднути. Я абсолютно байдужа до його спроб залицятися, хоча інша б, напевно, вже від щастя вище за небо стрибала.

— Вибач, — намагається взяти мою долоню, але я вперто висмикую її із захоплення і ховаю за спину, — та що за дичина? Мала, я просто хочу взяти тебе за руку і все! Я, що настільки неприємний тобі?

— Послухай, навколо тебе кружляє мільйон дівчат, чому б тобі не озирнутися і не відстати від мене врешті-решт?! — шиплю.

— Все це занадто легко взяти, — морщиться, потім, нахиляється до мого вуха і шепоче, — мені подобається твоя упертість, але знай, що довго ти стримувати оборону не зможеш, і тоді станеш моєю.

Після цього він відходить від мене та розчиняється у натовпі.

— Ото вже виродок…

— Гей!? Він знову взявся за старе? — підходить до мене подруга.

— Ні, він продовжує діяти мені на нерви без будь-яких перерв… — стримую в собі гнів, як можу.

— А мені здається, він рано чи пізно зрозуміє, що ти неприступна і звалить, — посміхається, — не зважай, у мене це спрацьовує, може, й у тебе вийде.

— Хочеться в це вірити… — сумно посміхаюся і вона підбадьорливо кладе свою долоню мені на плече.