4

Візерунки білі дерева прикрасили, сніговий покрив боязкі сонячні промені ловить, а повітря морозне щоки щипає, покусує шкіру. Але не боїться Примарна Лисиця вітрів північних, і холод не страшний їй, незважаючи на тонку тканину довгої сукні, ажурним мереживом розшитої. Хлюпають спідниці по снігу, замітає пухнастий хвіст сліди на стежці, а Рейко йде серед стародавніх ільмів, нічого не боїться у своєму лісі. Незвично лише їй, що сніг пішов, що струмок раптом став льодом скутий, — край вічної осені не знав колись холодів та хуртовин. І розуміє Лисиця — трапилося щось у світі, коли вже зруйновано чарівну перешкоду. Але лякає не її зима. Людей боїться Рейко. Раніше не могли вони струмок перейти, а тепер не знає Рейко, чого й чекати.

Підійшла Лисиця до межі свого лісу, дивиться — тонкий лід дійсно скував струмок, іскриться він кришталем під яскравим сонцем. Присіла на камінні, заметеному снігом, торкнулася льоду. І ніби обпік він шкіру її, відскочила Рейко з криком, впавши з каміння. Сидить, зацьковано дивиться на той берег — це що ж, і їй тепер звідси не вийти?

Згадалась Хранителька… наука її… повернення до Світу Мрій…

Грань між світами раніше чужинців до неї не пускала, а тепер... тепер її замкнула?... Дивиться Лисиця на березовий гай, що біліє вдалині, а серце від страху метеликом у грудях б’ється, крила примарні об ребра ламає.

З боку гаю показався чоловік — вовча шкура на плечі накинута, смаглявий, весь у чорному, та й волосся з бровами темне. Насупилася Рейко, дивлячись, як він наближається до струмка — у цьому краю люди обличчям світлі, волосся їхнє — як льон, очі — крижані. А в чужинця темрява в погляді.

Метнулася б Рейко геть, та немов до снігу приросла, тіло їй непідвладне стало. А людина все ближче, і ось уже родимки на щоці вона бачить, і пам'ять кидає Лисицю в минуле. У минуле, просочене запахом крові та болю, у минуле, де злі пси гнали її, молоду та слабку, що не вміє ще перевтілюватися, курною дорогою. І людина ця врятувала її. Прогнав псів, лапу покалічену вилікував, а потім у ліс відпустив.

— Я не ображу тебе, — присів чужинець навпочіпки на тому березі, щоб дивитися очі в очі. Усміхнувся.

— Як ти шлях сюди знайшов? — голос свій Рейко не впізнала. Невже це вона так злякано пискнула?

Чоловік мовчки дістав із невеликого мішечка на поясі три великі перлини. Перлини, в яких душа Примарної Лисиці в стародавні часи захована була. Перлини, які не одне століття шукала вона — без них так з одним чи двома хвостами і ходити, але ж мріяла Рейко про дев'ять, мріяла сильною стати... Ось чому не може поворухнутися вона та втекти — у чужинця душа її.

— Я чекала на тебе... — прошепотіла Рейко й усміхнулася. Чи варто довіряти людині? Вона не знала. Але вона не боялася його, і це було найважливіше.

Перлини повернулися — все інше нехай за вітром розвіється.