3 Пошуки Долі

Пошуки Долі

На головній площі славного міста Арамауто, біля входу в резиденцію гільдії Картографії та Каліграфії сидить кудлата стара в лахмітті. Здається, зачепиш її — і розсиплеться на пил смаглява жінка. Сиве волосся стирчить з-під величезного солом'яного капелюха, злісні білясті очі шмигають на всі боки, шукаючи дурня, який погодитися на нерівний обмін. У руках бабця тримає дерев'яну табличку з написом: «Продаю інструкцію “Як обзавестися справжнісінькою чарівною річчю”. Результат гарантую».

Лисичка мимохіть глянула на жебрачку пронизливими зеленими очима і зібралася було завернути за ріг, як сиплий голос змусив її завмерти на місці:

— Мрія зачинила свої двері, Рейко?

Та, Що Приходить по Ночах, різко обернулася до старої. Два хвости, надійно заховані під пишними спідницями зі світло-бірюзового оксамиту, сіпнулися в нетерпінні. Здається, Лисичка знайшла того, кого шукала так довго. Хитро примружившись, вона підійшла до непорушної старої жінки, яка сиділа на сходинках. Намагаючись не показувати свою зацікавленість, Рейко деякий час роздивлялася Хранительку. Так ось яка вона! Несподівано. Стародавня і страшна, яка втратила свою владу і красу в нерівній битві з Мріями. Старенька відкинула свою табличку вбік і піднялася з бурмотінням. Чіпким поглядом підсліпуватих очей подивилася в бік Примарної Лисиці.

— Не бійся мене, — посміхнулася поблажливо, поправляючи діряву шаль. — Ти знаєш й сама, тобі більше нікому допомогти.

— Я знаю, — тихо відгукнулася Рейко і на її очах заблищали сльози. Озирнувшись на всі боки, щоб переконатися, що на них ніхто не дивиться, рудоволоса струнка дівчина підійшла ближче до бабці й дістала з огрядної сумки оксамитовий мішечок. — Вони тут.

— Сховай, — прошипіла Хранителька, змінившись в обличчі, — не привертай уваги до себе! Чи ти хочеш потрапити до в'язниці? — Вона схопила Рейко за руку і потягла за собою в бік кварталу Синіх Троянд. — Тобі потрібно розповісти мені, як сталося, що ти, Примарна Лисиця з двома хвостами, примудрилася загубити шлях!

Високі вежі білокам'яного палацу, повз який поспішали стара в лахмітті та дівчина в зеленій сукні та дорожньому плащі, здавалося, дістають синього неба своїми гострими шпилями. Арамауто, що потопає в зелені пальм і кипарисів, завмер у виснажливому очікуванні — не щодня прибувають такі гості, як Рейко.

— Ми впораємося? — тривожно запитала Лисичка, різко зупинившись.

Хранителька ласкаво посміхнулася і її пергаментне обличчя немов розгладилося. Вони впораються. Дуже скоро Та, Що приходить Ночами, побачить свого герцога. 

***

Серед мокрого, іржаво-коричневого опалого листя цей вирізнявся надто явно. Немов крик у тиші кришталевих гір, які звикли чути тільки шепіт вітру. Яскравий, зухвало-зелений, цей листок був дивно безглуздим — клаптик літа, чиєюсь забаганкою закинутий в осінь...

Рейко не без подиву дивилася на смарагдову пляму. У світі Примарної Лисички ніколи не бувало літа, і осінній серпанок туманів покривав пологі пагорби чарівної країни багато століть. Цей світ облетілих кленів і осик, світ пружинистого килима опалого листя, холодних світанків і ясних зоряних ночей ніколи не бачив такого дива.

Що це?

Рейко поправила квітчасту шаль, що сповзла з плечей, і схилилася над обплутаним тонким павутинням листочком. Але не встигла вона взяти його в руки, як безтурботний вітер, народжений на схилах туманних гір із шепоту трав і передзвонів струмочків, підняв зелений клаптик і поніс у бік далекого лісу.

У бурштинових очах кіцуне промайнуло розчарування, і вона кинулася слідом за листком. А вітер дражнив її, то жбурляючи його на землю, кружляючи навколо Лисиці... Та щойно вона простягала руку, як листочок знову вислизав, підхоплений потоком повітря. Сукня, прикрашена золотою ниткою, заважала Рейко, мідно-золоті коси розплелися й тонкими змійками розсипалися по плечах і спині. Тонко дзвеніли бурштинові підвіски й золотисті браслети, миготіла в прозорому серпанку лісу жовта шаль, коли мчала слідом за вітром Та, Що Приходить по Ночах...

Біля озера, поверхня якого була всипана опалим листям, Рейко зупинилася, помітивши, що лист кружляє над гладдю води. Він немов став більшим, яскравішим і вкрився тонким зміїним візерунком. Кіцуне, яка завжди колись була господинею цього світу, відчула, що влада над осінніми пагорбами чарівної країни втрачається, немов цей дивний лист намагається витягнути з її душі щось важливе...

Вихором осіннього листя зметнулися підняті з глибин пам'яті спогади. Про герцога, замкненого в глибинах її неспокійної душі, у світі, куди веде тільки одна дорога, — дорога снів.  Світ Мрій, колись такий покірний, штормовим вітром обрушив на Рейко потоки холодної зливи. Вона здивовано підняла голову до сірого непривітного неба, сукня гидко обліпила тіло, чітко окресливши два хвости, що їх Лисиця ховала в складках пишної шовкової тканини. Зелений листок — дивний гість іншого світу — зник, принісши з собою негоду й біль.

Кіцуне побрела до вузької стежки, що петляла між пагорбами. Сухі стебла трав, колючий підлісок, що намагався схопити тонку тканину сукні, рвучкий вітер і дощ — ніщо не могло завадити Примарній Лисичці піти до свого герцога. З тугою в бурштинових очах Та, Що Приходить по Ночах, оглянула свої колишні володіння. Більше вона сюди не повернеться, адже на неї чекає її кохання, її мрія і її слабкість — на неї чекає той, хто одного разу вже поневолив її чарівний світ... І ось він знову увірвався до Мрій, щоб забрати її за собою... Такою є ціна даної колись обіцянки — завжди приходити на його поклик.