1

Кіцуне хижо посміхнулася і завмерла в передчутті — зовсім скоро вона потрапить у Мрії Великого герцога і поверне собі своє. Тімаріліс, прекрасне місто, заховане серед північних лісів, теж завмерло, ніби відчувало — лихо прийшло на його вулиці разом із цією рудою бестією, яка жадібно шукає свої Перлини. Вкрадені вони були кілька років тому, от відтоді й не знала спокою Рейко, Примарна Лисиця. Лише минулої весни довідалася вона, хто винен у викраденні її душі, захованої в гладких камінчиках. Багато рук пройшли її Перлини, та на каблучці герцога Тімаріліса тепер виблискують... і Рейко з трепетом чекала тієї миті, коли поверне свій скарб, без якого життя її — лише тінь безлика, безбарвна, без фарб і почуттів.

...Але не вийшло у Лисички забрати свої Перли — кам'яний мішок холодної камери поглинув рудоволосу гостю зі сходу. Перевертнів тут не любили, а Рейко, маючи лише один хвіст, який ретельно ховала в складках довгих пишних спідниць, виявилася занадто самовпевненою. Це ж треба було злякатися собаки, що сидить біля трону герцога, і розкрити свою лисячу сутність! Так, було б у неї дев'ять хвостів і золоте хутро, тоді все було б інакше! Але ж вона така молода і недосвідчена... але без своєї душі стати сильнішою і могутнішою Рейко навіть не сподівалася...

Вона згадувала ганебну втечу від стражників, як соромно було попастися їм зацькованим звіром! Та ще й вкрадений у герцога перстень опинився у кіцуне в лапах, коли охорона спіймала її. Звідки Рейко було знати, що заговорений північними чаклунами, він не може більше створювати ілюзії?..

— Коли світ втрачає барви, смак і звуки, коли мене ховає під тягарем огидних бажань, тільки ти можеш мене врятувати... — несамовито шепотіла кіцуне, з тугою дивлячись на вежу, що майоріла з вікна в'язниці. Там, за сірими кам'яними стінами, були покої Великого герцога... там іскрилася душа Примарної Лисиці, захована в гладкому камені. Заклик її, чари її туманними джгутами протиснулися крізь прути ґрат і примарною змією ковзнули до вежі герцога.

...Невисока дівчина з вогненно-червоним волоссям, недбало розпущеним по оголеним плечам, увійшла до покоїв герцога, ховаючи лисячий хвіст під пишними спідницями із зеленого оксамиту. Розкосі очі її, дивовижні, медові, здавалися бурштиновими.

Герцог безстрашно дивився на неї, наче й не дивуючись з того, що кіцуне, яка сидить зараз у в'язниці, розгулює примарою його замком — знав правитель Тімаріліса, що демон цей і не на таке здатний. Благо, душа її — Зоряні Перли — в його руках, тому й владу він над нею має таку, як ніхто з нині живих.

— Навіщо з'явилася? — криво посміхнувся він, граючи каблучкою, прикрашеною великим камінчиком. — Чи не знаєш, що той, у чиїх руках душа твоя, і Мріями заволодіти може?

— Знаю, — тихо відповіла кіцуне, опускаючи голову. Пасма пишного волосся її впали на обличчя, і вона різко струснула вогненною гривою, немов не вірячи, що стоїть тут — принижена, благальна... — Поверни каміння, три роки служити тобі буду.

— Хто ж Лисиці повірить? — посміхнувся герцог, і обличчя його в цю мить спотворилося від презирства.

А вона облизнула пересохлі губи і знову повторила своє прохання.

Він же сказав:

— У Мрії мої ти потрапила, і як тобі тут? Тільки пам'ятай — завтра вночі моя черга тебе провідати...

Гуркіт грому пролунав за вікном, і Рейко здригнулася від страху — у відблисках блискавок бліде обличчя герцога здалося їй восковою маскою. Очі його почервоніли, зуби загострилися, а нігті заблищали сталевим блиском... Але перш ніж він з утробним криком кинувся на лисичку, вона змахом руки розвіяла Мрію і... опинилася у своїй темниці. Важко дихаючи, відступила до стіни, все ще не вірячи, що врятувалася. Дороги примарного світу дедалі важче давалися їй — адже не було в її амулеті Зоряних Перлів...

Не знала Рейко, що наступна ніч їй готує, але страх дедалі сильніше охоплював її — розуміла нещасна, що люди, засліплені вадами, можуть бути гіршими за диких звірів і нещаднішими за демонів...

...А в прекрасному білокам'яному Тімарілісі вранці чутка пройшла — ніби зачарувала Великого герцога демониця проклята, тому й втратив він людську подобу. І не знав ніхто, не відав, що сам він душу свою віддав темряві й мороку — аби перстень свій зберегти. Не Рейко його зачарувала, а камінчик проклятий.