Вступ

Йдучи на ранковий автобус завжди маєш про що подумати. Ніби ранок сам натякає тобі про те, що варто замислитись над важливими і не дуже темами. Наприклад, чому люди так не люблять відвертість, чому не вміють просто розмовляти, чому росіяни ще не вимерли і ще якісь філософські кліше. Але часом ранок підкидає доволі цікаві ідеї.

 Так буденно проходив майже кожен день Олесі, головної героїні свого життя. Ось вона приходить на зупинку і роздивляється в завжди однаковий краєвид. Вона була страшенною мрійницею. Ліс, над яким парує туман. Дерева, що шепочуться між собою. Сонце, ніби облите кров’ю і вкрите білою простинькою. Не встигла її уява придумати ще жахливіший опис, бо над’їхав автобус. Олеся ненавиділа такі миті, тому що мусила повертатись до реальності. 

Їй було 17 і єдине чим вона цікавилась це книги про вбивства та чому у неї немає  багато друзів. Доїжджаючи до школи, дівчина намагалась розслабитись та налаштуватися на робочий день. Біля школи зібралася невелика купка школярів, ймовірно її однокласників, які гучно щось обговорювали. Олеся гукнула щось на кшталт “привіт”, але ніхто навіть не обернувся. Вона підійшла.

—Всім привіт. Що відбувається?- з цікавістю мовила дівчина

—Олесь, ну ти серйозно не чула, що сталось з Арсеном?- кинула низька світловолоса однокласниця, по моєму Ната.

—Прикинь собі.

Артем, високий русявий хлопець, сказав, що хлопець з центральної школи просто зник, але поліція швидко його знайде, бо це був син дуже важливої особи.

— Та ні він не просто зник, його забрали шишки з держуправління, бо бачте, не можна висловлювати, настільки  радикальної думки, щодо війни.- залилась сміхом та сама блондинка. Олесі була дивна така поведінка.

—Ну, якщо це правда, то взагалі не смішно. Я думаю, що пацан просто перебрав з алкоголем і десь загуляв.- промовив, буквально, як у суді, Михайло. 

Олесі здалось, що це знову плітки, які не варті її уваги. 

—До речі, гарний лук, а намисто личить до твоїх очей.- Олеся здивовано подивилась на Мішу, який це щойно ляпнув. Вичавила з себе незграбне “дякую”  і пішла швидкою ходою до входу. За її спиною розреготались однокласники. Дівчина, дійсно була гарно одягнена і намисто з голубим камінцем гарно комплементувало з яскраво-зеленими очима. Райдужка ока, ніби переливалась і гралась з прикрасою. Вона була здивована, бо не спілкувалась з Мішою,НАСТІЛЬКИ добре, щоб він робив їй компліменти. Їх діалог, зазвичай мав всього два слова:”Привіт” і “Па-па”.

Дівчина вчилась непогано. Звісно, були предмети, які давались легше, а були географія, математика та хімія.

 Гарною ученицею вона не була. Могла, під час уроку, сперечатись з вчителем. І здавалось, нічого такого, проте, Олеся настільки входила в смак, що вчитель підвищував тон. Таке траплялось рідко, але кожна дискусія виглядала, як гра в карти, де в Лесі всі козирки. А головне, що завжди темами обговорення були теми уроку, де дівчина не тямила нічого. Часом, вона сама дивувалась з себе.

 Було й таке, що Олеся своїми запитаннями і теоріями довела математика і той вилетів з кабінету. Всі були раді, а їй ніяково перед ним, і кожним іншим вчителем або вчителькою.

Першим уроком була фізкультура. Олеся б і не приходила на перший урок, та розуміння того, що до випуску всього 4 місяці, мотивувало. І вона взагалі не ненавиділа своїх однокласників, радше ненавиділа те, що не може з ними знайти спільну мову.

Проте, коли вона прийшла до класу, там була Оксана Богданівна, вчителька української мови або ж “її величність директорка”. Дівчину це не вразило, бо їм часто переставляли уроки.

Директорку ніхто не любив, дуже була пихата  і стервозна. Вона, нібито вважає себе кращою за інших, користується своїм становищем. Ходили чутки, що її батьки- росіяни з Донецьку. На вигляд- добра жінка, а всередині- справжній біс. Вовк в овечій шкірі. Викладає Оксана Богданівна так собі. Залишає багато матеріалу на власне опрацювання, бо кожен урок їй хтось дзвонить. Деякі хлопці жартують, що то коханці. А реально подумати- дійсно дивно.  Як директор вона жахлива. Одним словом, її ненавиділи, але боялися всі. Частково  її чоловіка, частково її непередбачуваної натури. 

Коли увесь, наскільки це можливо, 11 клас зібрався, директорка почала свою промову:

—Добрий ранок, діти. Як ви вже знаєте, що в центральній школі, зник хлопець, ваш одноліток. Ми підозрюємо причини та передумови, тому хочем вас попередити.- в директорки було таке огидне лице в той момент, від якого Олеся скривилась( і не тільки вона). Голос був дещо наляканим,  її чоловік був депутатом, тому учні продовжували  уважно слухати.

—Будьте обережні і в мережі, і в реальному житті. Фільтруйте, що випоширюєте в інтернетах. Ось вам живий приклад необережності: Арсен Михайлович Бульбенко. Це перший і останній випадок у нашому містечку. Закликаю вас тримати свого язика за зубами, особливо в сторону влади, держави; не поширювати неправдивої інформації. Скоро вам виповниться 18,  а це означає, що вас можна буде притягнути до повної кримінальної відповідальності. На рахунок Арсена можете не переживати, він отримав по заслугам. Я вас попередила, якщо ви не візьмете до уваги моїх слів, то будете мати цікаву розмову з моїм чоловіком, сподіваюсь ви знаєте хто він.Гарного всім дня.- Оксана Богданівна грюкнула дверима. Все прозвучало, настільки абсурдно, що у декого щелепи відвисли.

– Що це, в біса, таке було?- відрізав Артем.

– Ви, що нашої директриси не знаєте? Як підстрелена, не хоче школі репутацію руйнувати, через якісь скандали. Не вигідно їй то, фінансування коханців втрачати.- відрізала Ната