Повний текст

Традиція святкування Нового року в колі однокурсників – майбутніх економістів – виникла ще на першому курсі. Тож вже четвертий рік поспіль друзі збиралися на квартирі Ігоря Павленка і піднімали келихи шампанського за здійснення усіх своїх мрій. Лише після четвертого чи п’ятого тосту починалися балачки про повсякдення, а гості поволі мігрували від святкового столу до диванів та крісел.

– Я кажу батькові: купи мені «КІА»! Гроші ж є. А він комизиться, як дівка. Каже: «Ти спочатку універ закінчи, а потім за кермо сядеш», – скаржився однокурсникам Ілько Панченко. Він був високим, широкоплечим двадцятиоднорічним брюнетом і завжди ходив у костюмі.

– У мене теж предки непоступливі, – пожалілась двадцятидворічна білявка Тетяна Мокрицька, блакитноока, з пухкими варгами. – Я їм натякаю, що хочу продовжити навчання за кордоном. А мати: «У нас нема грошей! У нас нема грошей!» Так заробіть, щоби ваша дитина була модною.

Її одноліток Андрій Ковбаченко, рудуватий, з ластовинням на все обличчя парубок, невдоволено пробасив:

– І в мене батьки тугі. Я їм прямим текстом: Буду одружуватися, хата треба. А вони ніби жаби узимку – на мороз упали.

– Бач, ти хоч знаєш напевне, що одружишся. А мене мій хлопець кинув, – поскаржилася зеленоока шатенка Оленка Скоробагатько – наймолодша серед усіх. – Козел! Злигався з якоюсь малоліткою, бо в неї батько – заступник губернатора. Про кар’єру мріє гад! І як його повернути?

І лише сам господар квартири Ігор Павленко – білявий сіроокий хлопчина – ні на кого і ні на що не скаржився. Він сидів на одному місці, мовчки слухав друзів і сумно усміхався. Ні, він не був філософом чи якимось мудрагелем. Просто хлопець був інвалідом від народження, пересувався у візочку і мріяв про те, аби колись повернути собі можливість ходити.