Знайомство з відьмою

Маша так нервувала, що опинилася біля прохідної за півгодини до призначеного часу. Хлопців не було, охоронець на прохідній косився на Машу з підозрою. Дівчина вирішила трохи відійти, зробити вигляд, що просто гуляє. Ага! «Самотня дівчина в очікуванні маніяка». Антон мав рацію – заняття закінчилися, і вулиці біля університету спорожніли. Зрідка мимо проходили собачники.

- А що така гарна дівчина, та ще й одна, у такий час сумує?

Неприємний голос за спиною змусив Машу здригнутися. Вона обернулася і витріщилася на двох високих хлопців, від яких неприємно тхнуло алкоголем.

- Друзів чекаю.

- Так уже дочекалася!

- Машуня, ти чого в темряві блукаєш? – гукнув дівчину Антон.

Маша з радістю помітила своїх п'ятьох «товаришів на нещастю» і поспішила до них.

- Ви дуже вчасно, дякую!

- Слухай, я починаю сумніватися, що брати тебе із собою – гарна ідея. Навіщо ти до цих алкоголіків поперлася?

- Вони самі до мене підійшли, - огризнулася Маша.

- А чому ти не чекала нас біля прохідної?

- На мене охоронець косився. Думала, що розпитувати почне, чи прожене.

- Маша! Робота охоронця – охороняти прохідну. Ти йому навіщо? Розпитувати, гнати…

Відчитуючи дівчину, Антон підійшов до прохідної.

- Кузя, відкривай! Ведмідь прийшов.

Охоронець відчинив двері прохідної і впустив їх усередину.

- Зростаєш, Тоха. Раніше тільки дівчаток водив на екскурсії.

- Та ось, вирішив підзаробити, щоб потім гроші на дівочі екскурсії спустити.

Антон і Кузя заржали, задоволені жартом. Маша скривилася.

- А мені відсоток буде? – поцікавився Кузя.

- Ображаєш... Звісно, буде.

Кузя привітно відчинив двері прохідної, пропускаючи їх на територію університету.

Віддалившись від прохідної, Антон обернувся.

- Ну ви зрозуміли. Із вас по сотні гривень.

- Отетерів?! – обурилася Маша. – Коли ти мене кликав, ні про які гроші не казав.

- Я тоді й сам не знав, що Кузя відсоток захоче, - роздратовано відповів Антон.

- А навіщо ти про екскурсію заговорив?

- А мені треба було йому сказати, що ми йдемо до Імпульсного корпусу, щоб Кузя викликав охорону, і нас вигнали з університету? Хто не задоволений може йти додому!

Степан мовчки витяг сотню гривень і віддав Антонові. Інші хлопці зробили те саме. Маша протяжно зітхнула - вибору не було.

- Подавись! - Маша сунула папірець Антонові. - Може, вже розкажеш, як ми потрапимо до Імпульсного корпусу? Якщо там буде ще один Кузя, то я боюся, що грошей на таку екскурсію мені не вистачить.

- Машуня, ну що ти така дратівлива? Для проходу в корпус я маю ключі.

- Звідки?

- Пам'ятаєш, я часто затримувався, лабораторні роботи закінчував?

- Це, коли в тебе комп'ютер зламався, і тобі дозволили користуватися університетськими?

- Ну так. Так от, я кабінет закривав, ключі здавав... Якось, випадково, ключик від вхідних дверей у корпус прихопив.

- Випадково?

За Антоном на їхньому потоці закріпилося прізвисько – Клептоман. Якщо ти мав дурість позичити йому щось, то міг забути про цю річ. Антон дивився на тебе з докором та щирим нерозумінням в очах. Відповіді було дві: «Я не брав! Ти мене з кимось плутаєш»; «Я повертав! Ти в пам'яті пошукай».

Маша задумалася, з якою метою Антон веде їх до Імпульсного корпусу. Повз свою вигоду він не пройде. Але, Маша була впевнена, що наперед Антон не знав про те, що йому доведеться платити Кузі, а відповідно не збирався вимагати грошей. Отже, мета була іншою. Вкрасти щось із корпусу! Про зникнення навряд чи дізнаються, а отже, і злодія не шукатимуть.

- Маша, ти починаєш мене дратувати. Бери приклад із хлопців. Ідуть собі тихо, зайвих питань не ставлять.

- А нам все одно, - хмикнув Микита. – Ми три місяці чекали на новини, а їх все немає. Грошей не шкода і начхати на те, що ти в корпусі робитимеш. Нам би тільки усередину потрапити.

– Ви з однієї групи? – поцікавилася Маша.

- Так. З групи зниклих. А тебе в ній немає.

- Я не знала про таку групу... Мати моєї подруги запевняла мене, що тринадцятого числа та втекла з дому. Але я відчуваю, що це не так. Якби я знала, що є група… А чому вас лише четверо?

- Тільки ми вирішили ризикнути і повірили, що Антон зможе провести нас всередину.

« Мда… Навіть я не знала про таку групу, - розмірковувала Маша. - Раз Антон знайшов їх, і запропонував свої послуги, значить йому справді щось потрібне в корпусі».

Що ближче вони підходили до неосвітленої частини Університету, то менше було бажання про щось говорити та сперечатися.

– Ось ми й на місці, – прошепотів Антон.

Вони на хвилину завмерли перед парканом, ніби обмірковуючи, чи варто йти далі. Цей момент був зруйнований брязканням ключів. Антон відкрив хвіртку в паркані і щільно прикрив її після того, як вони пройшли на «заборонену» територію. Темна громадина корпусу непривітно дивилася на тих, хто потривожив її спокій.

Маша хотіла повідомити про те, що їй не по собі, але, поглянувши на рішучі, похмурі обличчя хлопців - передумала. Їй уже дали зрозуміти, що вона тут зайва, не варто нагадувати про це ще раз.

- Чорт голову зверне, нічого не видно, - лаявся Антон, квапливо відчиняючи двері корпусу. - Може, мені хтось підсвітить?

Маша увімкнула ліхтарик на телефоні.

- А нормальний ліхтар ти не здогадалася захопити? – хмикнув Степан.

- Нормального в мене нема! - огризнулася Маша. - А на пробіжку магазинами, щоб зібратися в «похід», у мене не було часу.

- Дівчата ...

Двері гидко проскрипіли, і хлопці ковзнули всередину корпусу.

– Пропоную обійти поверхи, а потім … Подивимося, – запропонував Антон.

У корпусі стояло затхле повітря, але на щастя – ніяких запахів не було… Поступово обминаючи порожні аудиторії, Маша все більше переконувалась у тому, що цей похід нічого не дасть. Як видно, такого ж висновку приходили й інші.