Глава 7. Мова нового світу

Глава 7. Мова нового світу

Лаксимус Брінд

Зустріч із Голінтом вибила мене з колії сильніше, ніж я хотів би визнавати. Я звик, що хвороба має темп протікання, виснаження поступово, крок за кроком відступає, а одужання має ціну в годинах і днях. А тут… пару літрів води – і людина, яка щойно була майже трупом, раптом “повертається” так, ніби хтось потягнув за невидимий важіль.

Коли віз зрушив з місця й колеса знову загуркотіли по ґрунтовці, я зрозумів: якщо не розкладу думки по поличках зараз – вони розкладуть мене. Тому я повернув голову до Лейна й тихо запитав:

– Що думаєш про нашого “пацієнта”?

Лейн на мить замислився, дивлячись уперед, туди, де дорога тягнулася між кущами й невисокими деревами.

– Він явно іноземець, – сказав він. – Судячи з вбрання й спорядження… і доволі заможний.

– Так, – кивнув я. – Але мене непокоїть одна деталь. Ти звернув увагу, наскільки швидко він відновився після води?

– Таке важко було не помітити, – буркнув Лейн, і в його голосі я вперше почув не просто настороженість, а щось ближче до поваги.

Я потер долонею підборіддя, відчуваючи, як усередині піднімається знайоме відчуття лікарської тривоги – коли логіка вже все сказала, але інтуїція кричить, що “тут щось не так”.

– Я за все життя не бачив настільки швидкого одужання, – сказав я. – Якщо це не магія, то я тоді – кухар, а не лікар. Але… я не помітив на ньому татуювань. Жодних. Ти часом нічого такого не бачив?

Лейн пирхнув і хитнув головою.

– Я бачив мага без татуювання один раз, – почав він, ніби витягуючи спогад із далекої кишені. – Один приятель пояснював: бувають такі, що служать у… скажімо так, у тих місцях, де потребують «особливих навичок». І татуювання не зводиться – воно ховається. Під ще одним шаром шкіри. Операція болюча й дорога, на таке мало хто піде, лише відносно безпечно це для магів-цілителів, адже вони самі керують процесом. Така операція з власним тілом вважається менш болючою і більше шансів на уникнення побічних ефектів.

Він зробив паузу, а тоді додав, уже з тією інтонацією, яку завжди має історія “з життя”, коли її розповідають не вперше:

– Зазвичай маги татуювань не ховають. Навпаки – демонструють, бо це статус. Набагато частіше все трапляється навпаки. Це я кажу про шахраїв, які навмисно набивають собі схоже татуювання, щоб видавати себе за магів… але таких теж небагато. Закон забороняє, та й самі маги… якщо знайдуть такого “умільця”, можуть дуже переконливо пояснити різницю між магом і брехуном.

Я мимоволі усміхнувся кутиком губ, бо знав: зараз буде приклад.

– Мій приятель розповідав про місто Салор, – продовжив Лейн. – Там один коваль вирішив, що він “коваль-майстер-маг”, найхитріший хлопець. Набив собі татуювання, схоже на магічне. Ходив, розхвалював товар: мовляв, клинки міцніші, гостріші, бо він їх “підсилює і зачаровує”. І не пройшло й місяця, як в його крамницю зайшов інший маг, але справжній.

Лейн усміхнувся – не злісно, а так, як усміхаються, коли історія і смішна, і повчальна.

– Маг послухав, попросив коваля дати долоню – мовляв, хочу подивитися руки такого майстра. Той, звісно, дав. А маг поклав йому в долоню десятикілограмовий молот. Розвернувся і пішов. А на прощання сказав: “Такий майстер не повинен розлучатися зі своїм знаряддям праці ні на секунду,… щоб не забувати ремесло. І цей інструмент ще довго нагадуватиме тобі про майстерність твого язика”.

Я вже здогадався, куди це веде.

– Коваль спершу не зрозумів, – Лейн розвів руками. – А потім захотів покласти молот – і не зміг. Взагалі. Ніби рука стала частиною молота. І так цілий рік. У баню – з молотом. Спати – з молотом. Пів міста сміялося, інша половина співчувала.

Спочатку він спробував пилкою відпиляти частини, щоб хоча б не весь молот за собою таскати, але в нього це не вийшло, тоді пішов він до мага-цілителя – той відмовився знімати чари: “Це покарання іншого мага, я не маю права”. Тільки сказав, що діятиме це рівно рік. Коваль відбув покарання – і далі живе. Кажуть, після того він про магію говорив значно обережніше.

Я слухав – і чим більше Лейн говорив, тим чіткіше в мені зростало відчуття, що Голінт не схожий ні на шахрая, ні на людину, яка “грається” в магію.

– От тільки, – закінчив Лейн, – у нашого чоловіка татуювання не видно. А сила… якщо це магія, а не якийсь прихований артефакт, присутня в достатку. І якщо він так швидко себе підняв – то або він цілитель, або має при собі якийсь артефакт або з ним щось значно дивніше.

Я повільно кивнув.

– Оце й лякає, – сказав я. – Якщо він маг, та ще й сильний… і при цьому не показує свого статусу – значить, має причину. Можливо, розвідник. Але розвідник у такій глибинці – дивно. І розвідник, який не знає мови… не складається в мене картина. Мандрівник, що відбився від групи? Людина зі свити графа? Можна гадати до ранку, але це не наблизить нас до відповіді.

Лейн озирнувся на узбіччя, окинув поглядом місцевість і, здається, вирішив повернути розмову на щось конкретне – на те, що можна зробити руками.