Епізод 30: Віра, що ховається в тіні

Аромат кориці та ванілі розливався по кухні, змішуючись із легкими нотками фруктового чаю. Анна якраз дістала з духовки шарлотку, коли почула, як хтось без стука зайшов у будинок.

– Ну привіт, я не запізнився?- привітався Богдан.

Вона здивовано підняла голову, поставивши пиріг на стільницю.

– Богдан?

Він широко усміхнувся проходячи на кухню.

– Ага. Чуєш, у тебе тут так пахне, що я починаю думати, що зайшов не до Артема, а в якусь  пекарню.

Артем у цей момент якраз заливав окропом заварник, спокійно кинувши йому через плече:

– Якщо ти за пирогом – розвертайся і йди.

Анна хмикнула, беручи ніж і починаючи нарізати шарлотку.

– Він для всіх, на відмінно від твоїх манер, Артеме.

Богдан розсміявся і без зайвих слів зайняв місце за столом.

– Ось за це я тебе і поважаю, Анно.

Артем, ніби не звертаючи уваги на їхню розмову, розставляв на стіл чашки, але Анна помітила, що він уважно слухав.

Коли Богдан ненароком кинув:

– До речі, я сьогодні в церкві був.

Артем на секунду зупинився, перш ніж поставити чашку перед Анною.

– Ти? У церкві?

Богдан підняв шматок пирога на виделці й усміхнувся.

– Так. Софія потягнула.

Анна різко повернула голову.

– Софія?

Богдан хитро посміхнувся.

– А ти не знала?

– Ні… – Анна задумливо провела пальцями по чашці.

– Ну, не дивно. Вона тобі про зайві клопоти не розповідає.

Анна зморщила лоб.

– Які ще клопоти?

Богдан поклав виделку на тарілку і спокійно сказав:

– Пам'ятаєш ту ніч, коли я відвіз її додому після викрадання? Так от, вона не встигла навіть перевести подих, як виявилося, що її квартиру затопило.

Анна розширила очі.

– Що?! Вона мені нічого не сказала!

– Бо не хотіла, щоб ти хвилювалася. А я допоміг їй усе прибрати. Ми здавалось, що годинами витирали воду, пересували меблі, сушили речі…

Він на мить замовк, ніби повертаючись у той вечір.

– Ну і якось після цього почали більше бачитися. Допомогти з дрібницями, то просто заїхати. Сам не помітив, як усе закрутилося.

Анна подивилася на нього важче.

– І що, тепер ти ходиш у церкву?

Богдан знизав плечима.

– Спочатку – так, бо Софія попросила. Але потім… там справді спокійно. Вона так світиться після служби, що мені стало цікаво, чому.

Настала пауза. Артем мовчки слухав, не втручаючись у розмову. А потім Богдан кинув на Анну пильний погляд.

– Ну що, друзі, пропоную зібрати всю нашу компашку на дискотеці!

Анна застигла.

– Дискотека?

Це слово прозвучало надто гучно в її голові, пробуджуючи непрошені спогади.

…Різкі звуки музики…В’язке відчуття безпорадност…Чужі руки, що грубо стискали її тіл…Як вона намагалася кричати, але не змогл…Відчуття, що її тіло більше їй не належить…Вона ледь помітно здригнулася. Їй хотілося сказати "так". Їй хотілося знову відчути безтурботність, як раніше. Хотілося знову танцювати, сміятися, забути хоча б на вечір. Але страх сидів глибоко в ній. Її руки під столом стиснулися в кулаки.

  Артем не відводив від неї погляду. Він бачив, як її плечі напружилися. Очі неначе затрималися десь у спогадах .Він знав , що зараз вона не просто думає, а бореться.

І йому це не подобалося.

Богдан перевів погляд з Анни на Артема й додав, звертаючись, скоріше,  до нього, ніж до неї :

– Та й нам усім треба познайомитися з її компанією. Раз ти вже вводиш Анну у наш світ – нехай освоїться. Тим паче, все буде на нашій території. І під нашим наглядом.

Анна аналізувала його слова. Так, це було логічно. Вона не може вічно тікати від страху. Не можна дозволити цим спогадам відібрати у неї те, що вона любила. Але чи готова вона?

Артем мовчав. В його голові крутилися думки. Він ледь її вберіг. Ця фраза гучно звучала в його голові. Він не дозволить цього знову.

Він перевів погляд на Богдана.

– Гаразд, – нарешті сказав Артем. Але його голос був холодним, важким . – Але з умовою.

Анна підняла на нього погляд. Артем дивився лише на її.

– Ти будеш біля мене весь вечір. І якщо я скажу, що ми ідемо – значить, ми йдемо. Без обговорень.