Епізод 29: Квартира

Двері клацнули,  вони зайшли в квартиру. Анна відразу роззулася, звичайно розправила плечі, намагаючись видихнути втому, та все одно відчувала, як десь під шкірою тремтять залишки хвилювання від вечора. Від поглядів. Від Артема.

Артем замкнув двері, мовчки пройшов повз неї, кинув ключі на стіл і зупинився біля вікна.  Дивився у темряву міста, але думки явно були не там.

Анна вже збиралася піти до своєї кімнати, коли його голос — глухий, низький, глибокий — прорізав тишу:

— Ти взагалі розумієш, як сильно я був на тобе злий?

Вона різко зупинилася. Серце стиснулося.

— На мене? — здивовано прошепотіла.

Він впевнено обернувся. Погляд — прямий, без можливості втекти від нього. Підійшов близько так, що вона змушена була закинути голову, щоб не відводити очі.

— Злий. Ображений. І, може, навіть більше. — Він проводив пальцями по її щоці, ніби пробував, чи досі вона справжня. — Ти тоді мала бути зі мною. Мала. А вирішила втекти на цю чортову дискотеку. Друзі. Танці. Дурість, яка могла тобі коштувати життя. Я б цього собі не пробачив. Навіть не знаю, на що я більше ображаюсь: на тебе чи на ту ситуацію. Я бачив наслідки таких подій, Анно.

Анна ковтнула повітря. Легка тремтячість пройшла тілом, бо голос Артема ставав хрипкішим, глибшим, важчим.

— Мені треба було тебе зустріти. А замість цього... — він змовк, а очі спалахнули. — Я пів міста на вуха підняв, поки шукав тебе. І весь цей час думав тільки про одне: щоб живою знайшов.

Його рука лягла на її талію. Інша — торкнулася шиї, піднялася до щоки, затрималась. Великий палець ковзнув уздовж вилиці повно, ніби Артем вчився цю мить напам'ять.

— Знаєш, що найгірше? — нахилився ближче, його подих обпікав біля її вуха. — Моє серце починає танути, щойно я торкаюся тебе.

Анна ледь вдихнула. Запах його парфуму, теплота рук, близькість — усе це змішалося у щось небезпечне, тривожне і солодке одночасно.

— Але не думай, що я тебе пробачив, — шепоче Артем, опускаючи руки з її обличчям. Відійшов буквально на крок, але цього вже було достатньо, щоб в ній залишилась порожнеча.

Та довго себе стримувати він не став. Тільки глянув на неї з тією самою хижою посмішкою, куточком губи, повно, ледве помітно. І додав, ледве чутно:

— Тільки назад шляху вже не буде. Ти ж розумієш? Ти вже моя.

Анна стояла, вчепившись руками в край сукні, бо не знала, що робити з цим потоком емоцій. Її груди важко здіймалися. Серце билось так сильно, що здавалося, звук був чутний у всій кімнаті. Їй хотілося відповісти. Сказати хоч щось, хоче якесь слово. Але вона тільки кивнула.

— Іди спати, Анно, — додав Артем тихо, але вже більше, як наказ. — Добраніч.

Розвернувшись, пішов до своєї кімнати, залишивши її стояти посеред темної вітальні. Анна відчувала, як ноги стали ватяними . Його слова впали в її пам'ять . "Моє серце починає танути, щойно я торкаюся тебе." Вона могла б розсипатися в цей момент , якби не те холодне "не думай, що я тебе пробачив", яке він сказав відразу після. То що це було? Він пішов, залишивши її саму з цим хаосом у середині. Вона повно видихнула, намагалася заспокоїтися, але її руки досі тремтіли . Він не просто сказав це… Він поділився тим, що ніколи не дозволяв собі озвучити. "Він хвилювався за мене. Він… справді хвилювався." Це усвідомлення накрило її хвилею тепла й страху одночасно. Якщо такий чоловік, як Артем, дозволив собі це відчути, то що це означало для неї? Він сказав: "Ти вже моя." Ці слова звучали не як попередження. І навіть не як погроза. Вони звучали, наче… правда.