Епізод 25: Темна сторона Артема

Було тихо. Анна мирно сиділа на дивані, гортаючи стрічку в телефоні. Десь у глибині квартири ледве чутно рипнули двері. Артем вийшов із кімнати, застібаючи сорочку на ходу. Повільно, чітко, ґудзик за ґудзиком, наче ритуал перед битвою. Анна краєм ока помітила його. Спокійний. Стриманий. Але щось у цьому було не так.

Коли він нахилився, щоб взутися, сорочка трохи піднялася. Вона виразно побачила чорну кобуру під ременем. Холодний метал блиснув на секунду під світлом лампи. Артем, не дивлячись на неї, обережно поправив одяг, прикриваючи зброю. Його обличчя залишилося спокійним, але погляд... той погляд був важким, сталевим, заглибленим десь далеко в думках.

Анна завмерла. Нічого не спитала. Щось підказувало: краще мовчати.

— Повернусь пізно, — кинув Артем, навіть не зупиняючись біля дверей.

За ним закрився замок.

Підкотившись до воріт логова, одна за одною зупинились чотири чорні машини . Фари заглушили, тільки тіні рухалися в середині.

Першими вийшли Артем і Богдан. Позаду них — шість чоловіків. Усі свої. У кожному в погляді — спокійно хижаків. Всі в темному одежі, рукавички вже на руках, зброя схована, але поруч.

Артем застібнув сорочку вище, закривши кобуру під пахвою. У повітрі тягнувся важкий запах сирості, старого бензину й гнилого металу. Він кинув Богдану короткий погляд.  Той ледь кивнув — знак, що готові.

— Без шуму. Швидко й чисто. — спокійно сказав Артем, ніби мова прийшла про похід у магазин.

Люди розійшлися. Двоє прикрили задній вхід. Ще двоє залишилися біля машини, контролюючи виїзд. Двоє пішли за Артемом і Богданом у саму будівлю. Двері складно заскрипіли, коли Богдан відчинив їх. Всередині — той самий сморід: дешевий алкоголь, дим, перегар і щось важке, липке, як сама атмосфера.

У залі — близько десяти чоловіків, частина напідпитку, частина вже «попливла» під кайфом. По кутках дівчата. Хтось дрімав, хтось ховався поглядом, хтось просто сидів із порожніми очима. Артем ішов уперед спокійно, впевнено. Його кроки лунали глухо, віддаючись у бетонних стінах. Погляд сканував кожну дівчину. І раптом...
В голові клацнула уявна картинка.  Замість цих зламаних тіл він побачив Анну і Софію.

Його лице залишилося кам'яним, але в середині полилося кипіння. Серце стиснулося.

— Ні...Гнилі сутенери. Ви не просто заробляєте. Ви гниєте живцем. Богдане. Командуй.

— Прийняв. — чітко відповів Богдан.

Тут усе працює, як заведений механізм.

— Хлопці, забирайте дівчат. Чисто, без шуму. Група друга — прикривайте вихід, — роздав команди Богдан.

Підлеглі швидко розосередилися, кожен знав свою ділянку.

Дівчат одну за одною вивели через чорний хід. За ними закривали двері, ніхто й не входив. Уже на виїзді інші чекали, щоб відвезти їх у безпечне місце — куди швидку викличуть тихо, без зайвого сліду.

Поки хлопці займалися евакуацією, Артем ішов до головного. Той уже все зрозумів. Очі бігали, руки тремтіли, дихання уривчасте. Він затягнув ще одну доріжку для  розслаблення.

- ВУУУВ- затянаув той як навіжений.

 Піт котився по лісій голові, а в роті пересохло так, що язик липнув до піднебіння.

Артем зупинився за крок від нього. Подивився другий вниз, без тіні співчуття.

— Піднімісь.

— Мужик... може... давай по-хорошому...

Удар. Не попереджуючи, не напружуючи м'язи завчасно. Просто раптово, швидко, точно — кулак летить у горло. Лисий хрипить, падає, задихаючись, ковтаючи повітря ротом.

— Богдан, тут із ним я закінчу. Ти тримай периметр.

— Прийняв.

Двоє людей Артема зачинили двері. Тиша в залі стала глухою, мов перед грозою. Артем схилився над лисим, стиснув його за комір і різко підтягнув вгору, так що той ледь стояв на ногах.

— Якби тут була Анна або Софія, ти б їх теж продав? Відправив би бавитись своїм виродкам?

Лисий тільки хрипів. Артем витягнув ніж. Поглянув на лезо, ніби перевіряв відблиск. Потім різко прокреслив лінію по передпличчю Лісого. Кров пішла тонкою стрічкою.

— Це тобі перша мітка. Друга буде на шиї. Якщо колись побачу тебе серед живих.

—  Ні... Не буде другої.

Різний рух. Вже без театру. Без криків. Усі, хто був тут, залишилися у минулому. Тільки тиша й запах крові. Артем обвів залу поглядом.

— Чистимо. Без слідів. Працюємо, поки місто спить.

Богдан скинув підборідя в знак згоди.

—Все буде чисто.