Епізод 24: Агентство.

Коли Анна зайшла до приміщення, вона помітила, що Артем не просто спостерігає – його погляд змінився. І щойно до них підійшла жінка в червоному костюмі , усе стало зрозуміло.

Світлана Василівна виглядала впевнено, дорого, привабливо. Їй було близько сорока, але вона мала фігуру з формами, довге світле волосся, зібране у високий хвіст. Червона спідниця-олівець і піджак сиділи на ній ідеально, а під ними – тонка чорна шовкова блуза. Підбори в тон, мінімалістичні прикраси, легкий аромат дорогого парфуму.

Ця жінка знала собі ціну. Але щойно її погляд упав на Артема, вона усміхнулася.

– Артеме? Ну треба ж!

Він теж слабо усміхнувся, ніби ця зустріч була для нього не новиною.

– Світлано Василівно. Радий бачити. Як там Олександр Ігорович?

Анна помітила, як очі Світлани тепло засяяли при згадці про чоловіка.

– Все добре, дякую. Як завжди у справах, але знаходить час на сім'ю.

Вона перевела погляд на Анну, ніби оцінюючи її ще раз.

– А це, я так розумію, наша талановита кандидатка?

Анна стиснула губи і впевнено кивнула.

– Так. Доброго дня.

Світлана усміхнулася і жестом попросила її пройти до кабінету.

– Тоді ходимо, Анно. Мені є що обговорити з вами. А ти, Артеме, не будеш нам заважати?

Він тільки підняв руки вгору в жесті «я тут ні до чого».

– Я зачекаю тут.

Анна, проходячи повз нього, краєм ока помітила лінку усмішку на його губах.

Світлана Василівна сиділа за великим мармуровим столом, перегортаючи останні сторінки Анниного портфоліо. Її ідеально доглянуті пальці з червоним манікюром легко постукували по обкладинці, а погляд, повної важливості, зустрівся з Анниним.

– Якщо уявити, що у вас є шанс створити власну капсульну колекцію – що це буде?

Анна на секунду затримала погляд на її серйозному, але зацікавленому обличчі. Вона знала, що це питання було не просто тестом. Це був шанс.

Вона глибоко вдихнула, зібравши думки в одну чітку картину.

– Я хочу створювати речі, які не просто гарні – вони адаптивні.

Світлана легенько підняла брову, але нічого не сказала, дозволяючи Анні пояснити далі.

– Мода – це більше, ніж тренди. Це поєднання естетики, функціональності та комфорту. Зараз у сучасній індустрії зміна в бік універсальності. Люди прагнуть мінімалізму, але хочуть, щоб їхній гардероб залишився варіативним. Вони шукають речі, які поєднують у собі декілька стилістичних напрямків, не втрачаючи індивідуальності.

Світлана легенько кивнула.

Анна відчула, як адреналін пробігся по венах. Це був той момент, коли її слова мали торкнутися, запам'ятатися, справити враження.

– Я бачу майбутнє в конструктивному дизайні, що дає можливість трансформувати образ відповідно до ситуації.

Світлана Василівна сперлась на  руки і легко нахилила голову набік.

– Трансформерний одяг?

Анна стиснула пальці, але впевнено продовжила:

– Не в класичному розумінні. Це не змінні елементи або багатошаровість заради експерименту. Це правильні лекала, крій, пропорції. Легко, наприклад, жіночий костюм із легкої текстури тканини може бути базовим рішенням, яке адаптується під різні сценарії.

Світлана Василівна провела пальцями по коміру піджака, уважно вслухаючись.

– Одна база – декілька рішень. Лаконічний крій із продуманими деталями дозволяє носити його як у діловому форматі – із класичними туфлями, поясом та сорочкою, – так і в більш невимушеному вигляді. Варто змінити аксесуари, взуття або додати легкий трикотажний топ – і той самий костюм вже виглядає зовсім інакше.

Світлана Василівна уважно слухала, а Анна продовжила, відчуваючи, що їй потрібно дати ще глибші ідеї.

– Це одяг для сучасної жінки в Україні і за її межами. Я хочу створити речі, які підходять під життя власника, а не змушені піддаватися під них.

Світлана на мить задумалась.

Потім її губи ледь помітно смикнулися у легкій усмішці.

– Виклик світу?

Анна вперше за весь цей час дозволила собі усміхнутися.

– І виклик собі.

Настала тиша. Тонка червона ручка в руках Світлани Василівни обережно торкнулося паперу, коли вона зробила коротку позначку. Анна стримувала подих. Кожна секунда затримки була ніби натягнута струна.

Потім Світлана Василівна спокійно підняла на неї погляд і сказала:

– Це саме те, що зараз потрібне риноку. Вітаю, Анно. Ви прийняті.

На секунду Анна ніби забула, як дихати.

Очі бігали по обличчю директорки, шукаючи, чи не жартує вона.

– Справді?..

Світлана Василівна легко усміхнулася.

– Справді. Готуємо документи, і з наступного тижня ви приступаєте до роботи.