Епізод 20: Відповіді, яких не хочеться чути

Темрява повільно розчинялася. Анна повільно приходила до тями. Голова була важкою, тіло – наче чужим. Свідомість ще плавала у спогадах, які розсипалися хаотичними уривками: Їх везуть у машині, грубі руки, що стискали її тіло. Чоловічий голос: "Гарний улов сьогодні." Удар. Крик. Світло фар…Вона здригнулася, різко відкриваючи очі.

Кімната була чужою. Ледь приглушене світло, запах дорогого парфуму, темні меблі. Поруч хтось важко зітхнув. Анна повернула голову. Софія лежала поруч, усе ще без свідомості. На стільці біля ліжка хтось сидів. Чоловічий силует, розслаблений, але впевнена постава. Богдан. Він покрутив у руках пластиковий контейнер із таблетками й сказав:

– Прокинулася. Це добре.

Анна ковтнула сухість у горлі.

– Що… де я?..

– У безпечному місці.

Він піднявся, підійшов ближче, поставив на тумбочку біля неї склянку води й таблетки.

– Це від токсинів. Тебе й твою подругу накачали.

Анна різко повернула голову до Софії.

– Вона…

– Жива. Просто її організм слабший, довше відходить.

Анна опустила голову.

Її пальці стиснули ковдру.

– Що… сталося?

Богдан схрестив руки на грудях, поглянув на неї оцінююче.

– Хочеш чесну відповідь чи ту, яку буде легше переварити?

– Чесну.

– Вас викрали.

Анна завмерла.

– Навіщо?..

Богдан сів на край столу, трохи нахилившись вперед.

– Продавати.

Удар по шлунку. Її мозок відмовлявся це приймати. Софія розплющила очі і важко перевела подих.

– Що… ти… сказав?

– Сказав те, що сказав. – Богдан знизав плечима. – Вас накачали, відвезли б у точку передачі, а далі – в кращому випадку кордон. У гіршому – вас би більше ніхто не побачив.

Анна здригнулася. Софія, хоч і виглядала ослабленою, звела на нього різкий погляд.

– Хто за цим стоїть?

Богдан провів пальцями по підборіддю, задумливо відповів:

– Ми це ще уточнили. Але є підозри, що Назаренко.

Анна здригнулася.

Це ім'я вже звучало в її житті. І завжди несло щось небезпечне.

Богдан продовжив:

– Ми давно стежимо за подібними схемами, але раніше вони не виходили на нашу територію. Тепер – інша історія.

Анна стиснула губи.

– Чому ми?

Богдан розвів руками.

– Або випадковість, або хтось вас помітив у клубі й злив інформацію.

Він кинув швидкий погляд на годинник, потім зітхнув.

– Гаразд. Зараз ти не в тому стані, щоб аналізувати ситуацію. Випий таблетки, відпочинь. І так – ви повинні розуміти, що якщо б не Артем, вас би вже не було.

Він піднявся, сунувши руки в кишені.

– І вам обом краще засвоїти цей урок.

Анна нічого не відповіла.

Софія лише перевела погляд на нього, не зводячи очей.

– А тепер куди?

Богдан глянув на неї, трохи примруживши очі.

– Тебе я відвезу додому.

Софія сіла на ліжку рівніше, потерла скроні.

– І що, після всього просто повернутися у свою квартиру, наче нічого не сталося?

– А що ти ще збираєшся робити?

Софія вдивлялася в нього кілька секунд, а потім сухо сказала:

– Ти ж знаєш, що такі речі просто так не залишаються?

Богдан коротко посміхнувся.

– Розумна.

Вона склала руки на грудях.

– І що ви збираєтесь робити?

Богдан ліниво відкинувся на дверний косяк.

– Ми вміємо "прибирати сміття". Але проблема в тому, що Назаренко – не дрібна риба.

Софія схилила голову.

– А ти що, з тих, хто боїться його?

Він розсміявся.

– О, ти навіть не уявляєш, що я можу зробити з такими, як він.

Вона підвелася.

– Доведи.

Богдан здивовано підняв брову.

– Що?

– Я не довіряю словам. Якщо ви справді можете контролювати це місто – зробіть щось, щоб воно було безпечним.

Богдан підійшов ближче.

– Ти мені виклик кидаєш, красуне?

Софія підняла голову, її очі блищали впевненістю.

– Можливо.

Він на мить розглядав її, а потім посміхнувся.

– Знаєш, мені навіть цікаво.

Вона лише скептично посміхнулася.

      Анна прикрила очі. Якщо б не…Вона знову глянула на Богдана.

– Артем… він…

– Він зайнятий.

Зайнятий.Анна здригнулася. Вона не хотіла знати, що зараз означає це слово.

У цей момент двері відчинилися. Артем зайшов у кімнату, і відразу стало зрозуміло: він ледь стримує лють. Його очі – темні, жорсткі, рука – вимита, але з розбитими кісточками,

а голос – низький, холодний.

– Я маю одне питання.

Він підійшов ближче.

Анна інстинктивно відсунулась, але він не відводив погляду.

– Що, блять, ти там робила?

Його голос був тихим, але від нього пробігав мороз.

Анна проковтнула клубок у горлі.

Софія розширеними очима дивилася на нього, не розуміючи, чому він так реагує.

– Ми просто… просто відпочивали.

Артем усміхнувся. Зовсім не по-доброму.

– Відпочивали? – він підійшов ще ближче, його тінь закрила світло. – То як, гарно відпочилося?

Анна опустила погляд. Вона не могла сказати правду, бо не знала, яку саме він хоче почути.

Артем глянув на Богдана.

– Відвези її. – коротко сказав він, киваючи на Софію.

Софія здригнулася.