Епізод 15: Епізод: Ранок після ночі в клубі

Анна прокинулася від теплого дотику. Її тіло здавалося розслабленим, хоча в голові ще залишився туманний відголос вчорашньої ночі. Вона вільно відкрила очі… і відразу зрозуміла, що знаходиться не вдома. М'які темно-сірі простирадла. Ледь вловимий аромат чоловічого парфуму і сильна рука, що ніжно обіймала її талію. Анна застигла. Її погляд ковзнув вниз. Вона підняла ковдру… і побачила себе в чоловічій футболці. Чужий. Його.

Груба тканина обволікала її тіло, але це було не головне. Бо щойно вона перевела погляд на Артема, її серце зробило небезпечний кульбіт. Він лежав поруч, у самих тільки боксерах. Трясця. Анна не могла не помітити рельєф його торса, кожен вигін, кожен м'яз. Його шкіра була гарячою навіть на відстані, а чорне волосся ледь розтріпалося, додаючи цьому небезпечному чоловікові якоїсь… домашньої розслабленості. Вона пригадала їхні поцілунки. Пригадала, як він гаряче ковзав губами по її шиї, як його руки стискали її тіло, змушуючи забути про все.

"Боже, що було вчора?!"

Вона шопилася за голову.

– Що було? – пробурмотіла вголос.

І тут Артем потягнув її ближче. Він навіть не відкриває очей, просто стиснув її в обіймах, немов інстинктивно, і хрипло відповів:

– Ти була неймовірна.

Анна застигла.

– Я?!

Він нарешті відкрив одне око, в якійсь мірі розійшлась грайлива усмішка.

– Між нами щось було? – вона ковтнула.

Артем ліниво провів пальцями вздовж її спини, змушуючи її здригнутися.

– Могло бути… – його голос став ще нижчим, теплішим. – Якби ти не заснула, щойно торкнувшись подушки.

Анна відчула, як обличчя спалахнуло.

– Що?!

– Ага. Справді епічно. Ти щось бурмотіла про те, що хочеш мене… – він трохи наблизився, зупинившись біля її вуха. – А потім просто відключилась.

Вона зашипіла від збентеження й зарилася обличчям у подушку.

– Боже, вбий мене.

Артем засміявся і легко провів губами по її волоссю.

– Не бачу в цьому сенсу. Мені так подобається, коли ти червонієш.

Анна на секунду забула, як дихати. Але тут раптом задзвонив телефон. Вона скочила, але Артем лише ліниво потягнувся до її мобільного, що лежав на тумбі.

– Володя. – констатував він.

Анна побіліла.

– О Господи, дай сюди!

Але Артем легко підняв телефон угору, не даючи його їй забрати.

Він натиснув кнопку відповіді, підніс пристрій до вуха й із самовдоволеною усмішкою промовив:

– Не хвилюйся, друже. Вона в надійних руках.

– Що?! – голос Володі ледь не пробився крізь динаміку. – Агов, хто ти такий?!

Але Артем лише спокійно вимкнув телефон. Анна завмерла.

– Ти щойно…

– Зекономив тобі десять хвилин розмови, в якій він би він говорив, що тебе треба рятувати.

Вона відкрила рота, але… блін, це справді так і було б. Вона зітхнула, відкидаючись назад. Артем спостерігав за нею, і в його погляді блищала іскра.

– То що? – він нахилився ближче, торкнувшись губами її шиї. – Може, продовжуємо те, що почалося вчора?

Анна відчула, як тіло відгукнулося на його дотик, але… Тверезість – це, виявляється, підступна штука. Без алкоголю вона вже не була такою сміливою.

– Я… я не знаю…

Артем уважно подився їй в очі.

– Що не знаєш?

– Ну, я… м…

Раптом задзвонив дзвінок у двері. Артем роздратовано зітхнув.

– Сподіваюся, це не твій друг. – пробурмотів. Він натягнув штани, поправив волосся й пішов до дверей.

Анна ще лежала в ліжку, коли почула голос чоловіка.

– Привіт, друже. Я не вчасно?

– Можна і так сказати.

Вона швидко натягнула спідницю, провела руками по волоссю й вийшла в коридор. І побачила незнайомця.Чоловіка, у якого поєднувалися впевненість, спокій і щось тривожно небезпечне. Він не був схожий на тих, хто ставив запитання. Скоріше, на тому, хто їх вирішує. Темно-карі очі. Холодні, уважні. Не просто дивились – зважували.

Його темна сорочка сиділа ідеально, рукави закочені, відкриваючи засмаглі передпліччя.

Але найбільше Анну зачепило те, як Богдан дився на Артема. Без жартів. Без розслабленості. Як на головного.

– О, тепер розумію чомув. Вітаю! – посміхнувся він, ковзнувши поглядом на Анну.

Артем стояв поруч, засунувши руки в кишені, його обличчя залишилося незворушним.

– Що сталося?

Богдану не потрібно було повторювати двічі. Його легка усмішка зникла.

– Маємо проблему. Краще не телефоном.

Артем кивнув, його погляд на секунду залишився холодним, перш ніж повернувся до Анни. Його пальці ледь торкнулися її зап'ястя.

– Анно, зробиш каву?

Він не наказував,  не намагався. Але його тон не залишив вибору. Анна мовчки кивнула й попрямувала на кухню. Ідучи до кухні, вона все ж таки вловила уривки розмови.