Епізод 13: Душевна розмова

Біль у боці змусив його скривитися. Артем відкрива очі, кліпнувши кілька разів, звикаючи до м’якого ранкового світла, що проникло крізь штори. Голова була важкою, тіло — втомленим, але значно легшим, ніж учора. Він пригадав, як лихоманило, як у тілі була слабкість, як хтось доторкався до його теплими руками. Анна. Він зітхнув, торкнувся перев'язаної рани. Досі ніє, але вже терпимо. Зібравшись із силами, впевнено підвівся, тримаючись за бік. Боліло, але вже не так сильно. Кілька хвилин він просто сидів, даючи собі звикнути до відчуття рівноваги, а потім піднявся на ноги й повно, але впевнено рушив до ванної.Та щойно він вийшов за межі своєї кімнати, зупинився.

Від плити йшов теплий аромат свіжозвареного бульйону. На кухонній плиті стояла каструля, з-під кришки підіймалася тонка смужка пари. Вона ще тут. Він пройшов далі й побачив її. Анна стояла біля шафки, нахилившись, щоб дістати тарілку.

— Що ти тут робиш? — його голос прозвучав хрипло.

Вона здригнулася від несподіванки, але швидко взяла себе в руки, розвернулася й усміхнулася.

— Прокинувся? Доброго ранку.

Артем лише мовчки подивився на неї. Виглядала вона  втомленою. Очі трохи почервонілі, а під ними темні кола — вона явно не спала всю ніч.

— Ти ночувала тут?

— Не могла ж я тебе в такому стані залишити, — відповіла вона, ніби це щось само собою зрозуміле.

Артем злегка насупився, але в середині відчув дивне тепло. Вона повернулася до плити, відкрила каструлю і взяла ополоник.

— Іди в кімнату, я тобі зараз насиплю.

Він уже збирався відповісти, що може сам, але передумав.

— Добре. Але їстиму на кухні.

Анна підняла на нього очі, трохи здивовано.

— Ти впевнений?

— Як бачиш, я вже не при смерті.

Вона посміхнулася й поставила перед ним тарілку.

— Тоді і ти склади мені компанію, — сказав він, сідаючи за стіл.

Анна кивнула, насипала собі теж і сила навпроти.

Він узяв ложку, але перш ніж розпочати, на мить затримав погляд на дівчині.

— Дякую.

Анна злегка здивувалася, але її очі тепліше засяяли. Бульйон був гарячим, легким, але приємно насиченим.

— Добре готуєш, — сказав він, після кількох ложок.

— Ну, для виживання достатньо, — усміхнулася вона.

Кілька хвилин вони просто їли, поки Артем не порушив тишу.

— Де ти навчилася так доглядати за пораненими?

— У будинку для літніх людей, — відповіла вона.

— Ти там працюєш?

— Так. Це моя друга робота.

—  Я думав, що в тому будинку ти приходила до когось із родичів, а ти працюєш там?

— Так.

— Чому?

Анна опустила погляд у тарілку. Вона видихнула.

— Я збираю гроші. Хочу стати дизайнером одягу.

Артем трохи підняв брови.

— Дизайнером?

— Так. Хочу створювати одяг. Завжди мріяла про це. Сестра навіть курси оплатила. Але…

— Але що?

Анна стиснула губи.

— Не знаю… Напевно, боюся.

Він нахилив голову, розглядаючи її уважніше.

— Боїшся чого?

Вона пожала плечима.

— Що в мене не вийде. Що я недостатньо талановита. Що витрачу гроші даремно. . Що витрачу роки, а потім зрозумію, що зробила помилку.

Артем поставив ложку і сперся руками на стіл, а потім запитав:

— А ти знаєш, що таке страх?

Вона підняла погляд.

— Це коли тобі страшно?

— Не тільки. Страх — це пастка. Це штука, яка паралізує й змушує сидіти на місці, бо «раптом щось піде не так». Це те, що не дає спробувати. Але знаєш, що найгірше?

Анна заперечно похитала головою.

— Те, що одного дня ти усвідомиш: страх переміг. Ти так і не побачилась, чи змогла б.

Анна замислилася, опустивши погляд.

— Але ж це ризик…

— Життя — це ризик. Усе, що варте чогось, завжди з ризиком. Якщо ти не пробуєш, то програєш ще до старту.

Анна ще мить сиділа мовчки, потім тихо сказала:

— Це все так просто в словах…

— А дії й не повинні бутилегкими. Просто бери й роби. Я не розумію людей, які становлять мрії через страх. Це найгірша причина, тільки яку можна придумати.

Вона ковтнула повітря.

— А ти ніколи не сумніваєшся?

Він на митті зупинився.

— Сумніваюся. Але все одно роблю.