Епізод 12: Тінь визнання

Анна вискочила з ліжка, щойно глянула на телефон. Запізнюється! Вона чи то забула завести будильник, чи він просто не продзвонив, але тепер це вже не мало значення. На автоматі побігла у ванну, швидко включила воду, вмила обличчя і поспіхом витерлася рушником. У дзеркалі відобразилися розтріпані локони, очі, ще злегка заспані, і…

— Ой! — лише встигла вимовити, як, вибігаючи з ванної, зачепилася плечем об відкриті дверцята шафки. Різкий, а від удару щось гепнуло на підлогу.

— Ну от, знову… — простогнала вона, тручи щоку.

У дзеркалі вже виднівся тонкий подряпаний слід, а під оком почав з’являтися синець. Чудово. Просто ідеально. Анна швидко припудрила синець, але він лише починав набирати кольору, тож вона натягнула сонцезахисні окуляри. Так буде менше питань. Швидко взулася, схопила сумку й вибігла з квартири, сподіваючись, що хоч Артем ще не встиг втратити терпець.

Двері відчинилися майже одразу, ніби Артем уже стояв за ними. Він виглядав… жахливо. Високий, злегка розхристаний, його темне волосся було скуйовджене, а обличчя — бліде. Очі горіли лихоманковим вогнем, а рухи здавалися важкими, ніби кожен крок забирав у нього всі сили. Він навіть не глянув на Анну, просто відкрив двері, мовчки пропускаючи її всередину.

— Ти… нормально себе почуваєш? — нерішуче запитала вона, проходячи в квартиру.

— Закривай двері, — буркнув він і вже повертався до своєї кімнати, але щось змусило його зупинитися.

Він різко обернувся.Анна застигла. Його погляд ковзнув по ній, але не поверхнево, як у звичайній розмові, а пронизливо. Він помітив. Окуляри. Подряпину. Зморщивши брови, Артем зробив крок уперед і, перш ніж Анна встигла зреагувати, м’яко, але впевнено торкнувся її обличчя кінчиками пальців. Вона ледь не відскочила, але чомусь не змогла. Тепло його шкіри змусило її серце пропустити удар.

— Що це? — голос його був хрипкий, але вкрай серйозний.

Анна розгублено кліпнула.

— Це… це нічого.

Артем повільно, майже ледь стримуючись, підняв руку й зняв з неї окуляри. Коли він побачив синець під її оком, обличчя змінилося. Очі звузилися, щелепа напружилася, а пальці на її підборідді ледь сильніше стиснулися, ніби він намагався стримати себе, щоб не вибухнути.

— Хто?

Одне слово, але в ньому було стільки злості, що Анна навіть затримала дихання.

— Хто це зробив?

Його голос звучав низько, зриваючись на металеві нотки.

— Ніхто, — поспіхом сказала вона, але від його погляду тіло вмить напружилося.

Він стояв близько. Занадто близько. Одна рука вперлася в стіну поруч із її головою, інша — досі торкалася її обличчя. Він не вірив. Анна ледь пересохлими губами прошепотіла:

— Я… я просто вдарилася об шафку. Вибігала з ванної, і…

Артем мовчав, але його погляд не відпускав її. Вона відчувала його тепло. Його подих.

Груди, що ледь здіймалися від важкого дихання, були так близько, що якби вона зробила хоча б крок уперед, то…

Анна різко відвела погляд, намагаючись взяти себе в руки.

— Я незграбна. У мене таке буває.

Його очі ще мить пильно вивчали її обличчя. А потім він видихнув. Так, ніби тільки що втратив усі сили. Анна вловила, як краплі поту з’явилися на його лобі, як його пальці легенько ослабли. Він ледве стоїть.

— Іди у ванну, — голос його вже не був таким різким. — Візьми щось, оброби подряпину.

Анна ледь помітно кивнула. Він відступив, провів рукою по обличчю, ніби намагаючись прогнати слабкість, і сказав уже тихіше:

— А я… до себе.

Вона попрямувала у ванну, але відкривши двері завмерла. На підлозі валялася закривавлена сорочка. Це його кров. Ця думка вдарила її сильніше, ніж вона очікувала. Вона не роздумувала довго. Швидкими кроками рушила до його кімнати.

                 Анна постукала в двері Артемової кімнати:

— Артеме?

Жодної відповіді.

Не вагаючись більше, вона взялася за ручку дверей і штовхнула їх. Те, що вона побачила, змусило її серце прискорити хід. Артем сидів на ліжку, схилившись уперед. Він був без сорочки, і тепер Анна вперше помітила, наскільки добре окресленим було його тіло. Накачане, сильне, рельєфне. Широкі плечі, виразні м’язи рук, грудей, пресу — усе це виглядало так, ніби він звик до фізичних навантажень. Але ідеальність ліній порушували шрами — дрібні, глибші, старі й зовсім свіжі. Його тіло не раз зазнавало болю, і це було видно. Але найбільше увагу привертала рана. Вона була збоку, ближче до ребер. Судячи з грубих швів, їх накладали поспіхом. Він стискав у руках шматок бинта, намагаючись заклеїти рану, але був настільки знесилений, що навіть не міг нормально підняти руки.

Його очі були темні, важкі.

— Вийди. — Голос був грубим, але слабким.

Анна стояла нерухомо.

— Артеме, тобі потрібен лікар.

— Не смій. —його погляд спалахнув жорсткістю.

— Лягай, я допоможу. — вперто продовжувала Анна.

Він знову зміряв її важким поглядом, ніби зважував усі варіанти, а потім, видихнувши, нарешті поступився й повільно ліг на спину. Анна швидко зібрала все необхідне: спиртовий розчин, антисептик, стерильні бинти, ножиці. Вона сіла біля нього, оглядаючи рану. Ножове поранення. Не критичне, але небезпечне. Особливо враховуючи, що шви були накладені не професійно. Вона помітила почервоніння навколо — інфекція вже почала розвиватися. От халепа.