Епізод 9: Втома, що пронизує до кісток

Двері зачинилися. Анна зробила кілька повільних кроків у квартиру, потім просто зупинилася в коридорі, сперлася плечем об стіну й заплющила очі. Вона була розбита. У голові ще звучали голоси. "Гарні дівчата не працюють на таких роботах."
"Привіт, Анно." "Що сталося? Ти вся перелякана!"

Її свідомість була схожа на заплутаний клубок ниток, у якому кожна думка заплутувалася ще більше, варто лише спробувати її розмотати.

Напевно, мене звільнять… або вже звільнили.

Вона навіть не наважилася перевірити телефон — страх дізнатися правду був сильніший. Ліки вдома не було. Квартира здавалася порожньою, холодною, майже чужою.

Вона відкрила кухонну шафку, дістала маленьку коробку з улюбленими цукерками. Розгорнула одну, кинула в рот. Але навіть солодке не допомогло. Їжа втратила смак.

 Її тіло було тут, а свідомість все ще десь там, у тому задушливому офісі, де клацнув замок. Анна стиснула пальці на столі, ніби намагалася втриматися за реальність.

Ні. Досить.Вона мовчки пішла у ванну. Гаряча вода текла по її плечах, огортаючи теплом, але навіть вона не могла змити напругу, що в'їлася в м’язи. Очі закрилися. Перед внутрішнім зором знову спалахнули дві сцени. Вона різко відкрила очі.

Вимкнула воду, загорнулася в рушник. Швидко пройшла до кімнати, не вмикаючи світла.

Кинула вологе тіло на ліжко, витягнулася, втупившись у стелю. Голова гуділа. Думки змішувалися в суцільний хаос, але тіло вже було на межі виснаження. Вона заплющила очі, й темрява поглинула її швидше, ніж вона встигла усвідомити. І поринула у глибокий сон.