Епізод 8: Інцидент в офісі

Анна стояла перед високою скляною будівлею, намагаючись взяти себе в руки. Її пальці стискали ремінець сумки, а в щось середнє важко гупало. Тривога закрадалася в її думках ще до того, як вона переступила поріг.

Можливо, через надто владний тон менеджера, що призначив замовлення.
Можливо, через розкішний вигляд будівлі, яка, здавалася, не мало жодного відношення до звичайного офісу. Але вона не могла просто піти. Вона зітхнула й увійшла в середину.

Жінка за стійкою ресепшена, холодна й офіційна, навіть не глянула на неї, лише кивнула в бік ліфта:

— Двадцятий поверх, офіс пана Назаренка.

Анна кивнула, хоча всередині вже відчувала, що цей день вона пам'ятає надовго.

Кабінет був величезним. Розкішні темні меблі, панорамні вікна з видом на місто, запах дорогих сигар. Тут все кричало про владу. І чоловік, що сидів за столом, був її уособленням.

Пан Назаренко навіть не підняв голову, коли вона увійшла.

— Ви з клінінгу?

Його голос був глибокий, трохи хрипкий, з нотками звички віддавати накази.

— Так, пане, — чемно відповіла Анна, ховаючи в голосі напруження.

— Тоді працюйте.

Анна швидко дістала засіби для прибирання й почала роботу. Усе наче йшло, як завжди.

Але потім він заговорив.

— Ти тут довго працюєш?

— У клінінгу? — вона трохи здивувалася, але відповіла. — Декілька років.

Він хмикнув.

— Дивно.

Анна перестала  продовжувала далі протирати стіл.

— Що саме?

Він відкинувся у кріслі, оглядаючи її поглядом, що змушував її стискати губи.

— Гарні дівчата на таких роботах не працюють.

У середині все стислося.

— Даруйте?

— Ну ж бо. — Його голос звучав так, ніби він її викривав. — Ти ж не схожа на тих, хто все життя драє в офісі.

Анна відчула, як у горлі стає сухо.

— Робота, як робота, пане.

— О, та годі, — він розсміявся. — Думаєш, я не знаю таких, як ти? Спочатку горді, правильні, а потім… життя підкидає кращі варіанти.

Анна намагалася триматися рівно, але її спина вже ніби відчула стіну позаду.

— Вибачте, але я не розумію, про що ви.

Він підвівся. Його рухи були надто спокійними. Надто розрахованими.

— О, ти розумієш, крихітко.

Він наблизився. Серце затріпотіло у грудях.

— Але знаєш… Можливо, ти просто ще не чула хороших пропозицій.

Анна відступила.

— Я прийшла лише прибирати, пане Назаренко.

Його погляд блиснув.

— Так, поки що.

Клац. Двері позаду зачинилися. Її дихання збилося.

— Місто мені підвладне, такщо якщо не хочеш проблем, будиш грати за моїми правилами.

— Не треба… — голос зірвався, коли він простягнув руку і легенько торкнувся її плеча.

Його пальці були теплі. Теплі, але огідні. Анна не думала. Рука сама схопила балончик із  дезінфектором. Вона натиснула. Рідина бризнула прямо йому в обличчя.

— Сука! — він загорлав, схопившись за очі.

Вона вирваласяся. Зі всією силою рвонула до дверей, відкрила їх ривком і побігла. Сльози вже пекли їй очі, коли вона вибігла на вулицю. « Куди бігти? В поліцію? Але він дав зрозуміти, що він владна людина»…

Вона забігла у знайоме приміщення — будинок для літніх людей — ледве переводячи подих.

— Анно! — її зупинила колега. — Ти вся… Господи, що сталося?!

Анна стиснула руки в кулаки, намагаючись тримати себе в руках.

— Я… в офісі… Назаренко… Він…

Колега завмерла.

— Що він зробив?

— Чіплявся… Я втекла…

Голос зламався.

— Я не доробила роботу. Напевне, мене звільнять…

 Їхню розмову уловив Артем, який сидів неподалік, за шаховим столом із паном Михайлом. Он оцінив вигляд Анни, але вигляд він був абсолютно спокійний, навіть трохи задумливий. Анна помітила його і як його пальці трохи сильніше стиснули фігуру на шахівниці. Він почув усе. Та за мить…Він розслабився.

— О, ні, я знову програв, — зітхнув Артем,піднімаючи руки до гори..

— Щось ти сьогодні розсіяний, хлопче, — пробурчав старий.

— Напевне, так… Завтра підемо на прогулянку, пане Михайле?

— Та куди я дінуся.

Артем кивнув.Попрощався з дідусем Підвівся, легко поправив піджак і рушив до виходу.

Проходячи повз Анну, він навіть не зупинився.