Епізод 4: Запрошення

Ранок почався з повідомлення. Телефон завібрував на тумбочці, змушуючи Анну скривитися і натягнути ковдру вище. Тільки ранок, а її вже щось чекає. Примруживши очі, вона взяла телефон і швидко розблокувала екран.

Софія:"Анют, доброго ранку! Сьогодні Марку день народження. Сподіваюсь, ти не забула. Збираю компанію для святкування у клубі "Wildfire". Буде Володя, Ілля (його начальник). Твоя присутність обов’язкова!!! Все-таки найкращий друг!)) До зустрічі. Цілую!"

"Ледь не забула. Ну й Ліка бонусом.)"

Анна зітхнула й закотила очі. Ну ось, знову клуб. Не те щоб вона була проти, але після вчорашнього, їй не дуже хотілося галасливих натовпів і гучної музики. В голові все ще крутилися моменти зустрічі з Артемом, і вона не знала, як правильно це осмислити. «Ти мене переслідуєш?» Їй навіть зараз було ніяково.

Але відмовити? Софія ж чітко написала: "Твоя присутність обов’язкова!!!"

Анна закусила губу. Якби вона була її сестрою, то легко б відповіла: "Ні, я зайнята." Але вона не сестра.

"Окей, я буду." – швидко набрала Анна і натиснула "відправити".

Ну що ж…Вечір обіцяє бути цікавим.

Але пора на роботу, а після, закупити продукти, бо завтра дорогою заїде сестра з сімєю…

День промайнув швидко. Майже на автопілоті. Втома давалася взнаки, думки розтікалися, і єдине, чого хотілося – просто дійти додому та перевести дух. Але дорога додому піднесла "сюрприз".

Метро.Анна зайшла в переповнений вагон і автоматично зайняла місце біля дверей, звично втупившись у телефон. Потік пасажирів затягнувся всередину, і через хвилину вона відчула… незручну близькість. Спочатку легке дотикання, потім… щось тверде вперлося їй у плече. Вона завмерла, відчувши знайому хвилю огиди."Знову ці збоченці…" Вона трішки відхилилась, з виразом відвертої неприязні, але ситуація, як завжди, загнала її у глухий кут. Її тіло напружилося, але розум підказував знайому дилему: "Сказати щось? Промовчати?" Вона не знала, як правильно реагувати. Іноді відстоювала свої кордони з емоціями. Іноді – просто терпіла, бо не хотіла зайвих сцен. Але те, що ці «герої» з колібрі в штанах зліталися до неї, як на мед, було фактом.Анна різко вдихнула, намагаючись не панікувати.

Наступна станція. Як тільки двері відкрилися, вона миттєво вислизнула з вагона, змішавшись із потоком людей. Ще сім хвилин – і вона вже була вдома.Видихнула.

Цей день мав закінчитися чимось приємнішим. А попереду – ніч, що могла принести дещо більше, ніж просто відпочинок.