Епізод 3: Несподівана зустріч

Анна закінчувала прибирання в останньому номері готелю. Втома вже відчувалася в кожному русі, але вона звично доводила все до ідеалу. Останній штрих – поправити подушки на ліжку, задерти рукав і витерти піт із чола.

Вона кинула погляд на годинник. Часу залишалося мало – потрібно було бігти на іншу роботу.

Анна швидко пішла в підсобку для персоналу, де стояли шафки для речей. Вона розстібнула робочу форму, залишившись у легкій майці, та швидко витягла з сумки інший одяг – Серед усього вибрала те, що виглядало найбільш стильним і відповідало її настрою.

Темно-сині джинси палаццо – елегантні, вільні, з ідеальними лініями крою – відразу впали в око. Вони мали бездоганну посадку, підкреслюючи талію, але водночас даруючи комфорт. До них вона взяла облягаючий лонгслів молочного кольору – простий, але саме в цій простоті й була його вишуканість.

Жакет oversize у світлій клітинці доповнив образ, додаючи йому нотки ділової недбалості, а довге пальто графітового кольору зробило стиль завершеним. Лофери на масивній підошві – класика, яка пасує до всього, – стали фінальним штрихом.

Оглянула себе в дзеркалі. Просто, витончено, невимушено. Саме так виглядає той, хто вміє носити одяг, а не просто вдягати його.

Вона мала тонке, хвилясте волосся, що спадало трохи нижче лопаток, великі виразні зелені очі, рівний тендітний носик і пухкі губи. Її обличчя зберігало майже дитячу м’якість, через що їй постійно давали років на шість менше. Поправивши волосся, Анна кинула рюкзак на плече та вийшла надвір.

Сонячне проміння ледь торкнулося її шкіри – доглянутої, ніжної, що легко ловила тепло.

Вона видихнула. Цей момент свободи після роботи був найприємнішим. Але щойно вона ступила на тротуар, телефон завібрував у кишені."Тато" Анна завмерла на секунду, а потім неохоче відповіла.

— Привіт, таточку.

— Анно, ти зайнята? Я хочу, щоб ти сьогодні заїхала до мене. Поговоримо.

Вона нервово ковтнула. Відмовити? Це було б легко… якби вона була її сестрою.

"От якби я була такою ж прямолінійною, як вона…" – подумала Анна. – "Він би давно перестав мною керувати."

Але… вона не така.

— М-м-м… Сьогодні складно, у мене багато роботи.

— Анно.

Лише одне слово, але в ньому читалося невдоволення.

— Ти завжди зайнята. Скажи чесно – ти мене уникаєш?

— Ні, просто… Тату, я справді працюю багато.

— Якби ти не вперлася зі своїм модельєрством, тобі б не довелося так пахати.

Анна закусила губу.

— Я не хочу пов’язувати життя з музикою, ти це знаєш.

— І що з того? Подивися на свою сестру – вона теж "не хотіла", і що? Працює у своєму квітковому бізнесі, ледь встигає дітей виховувати. І ти туди ж?

Анна затиснула телефон у долоні.

— Сестра живе своїм життям, і я теж маю на це право.

— Жити в злиднях? Бігати з ганчіркою замість того, щоб виступати перед тисячами людей?

— Ти вважаєш, що я живу в злиднях, бо відмовилася від твоєї допомоги?

— Я вважаю, що ти робиш дурниці. Але це твій вибір.

— Дякую за розуміння.

У слухавці зависла тиша.

— Якщо передумаєш – заїдь, я чекатиму.

Анна закрила очі, стискаючи міст між бровами.

Розмова як завжди. Тато вважав, що його допомога – це єдиний варіант для її нормального життя. Якщо він перспективний продюсер - це недає права керувати її долею.  Адже вона й так отримала музичну освіту через його примху.Але ж сестра змогла… Вона відмовилася, побудувала свій бізнес, знайшла своє місце. Чому їй це так важко? Вона не мала відповіді. Анна запхала телефон у кишеню, видихнула й рушила далі.

Анна швидко наближалася до входу будинку для літніх людей, вдихаючи прохолодне осіннє повітря. Втома вже давалася взнаки, але вона знала: зараз вона потрапить у місце, де її щиро чекають.

За кілька кроків до дверей вона витягла з кишені невеличку цукерку й кинула її до рота. Солодке завжди піднімало їй настрій, а зараз, після розмови з батьком, їй просто необхідна була хоча б дрібка радості.

Цукерка розтанула на язиці, залишаючи приємний вершковий післясмак, і Анна видихнула. Посмішка сама з’явилася на обличчі.

Вона увійшла у приміщення і одразу зустріла знайомий, ледь відчутний запах лікарських трав, старих меблів та випічки – тут часто готували щось для мешканців.

— Анно, доброго дня! — кивнула їй медсестра Олена, проходячи повз.

— Доброго дня! — Анна привітно посміхнулася й попрямувала вглиб коридору.

Попутно вона помітила, як кілька бабусь сиділи біля вікна й обговорювали щось жваво, а один із дідів похитувався в кріслі-гойдалці, зосереджено читаючи газету. Анна любила це місце. Так, робота тут була нелегкою. Але вона знала, що її присутність, навіть коротка, приносить людям радість.

Вона зупинилася перед знайомими дверима й легко постукала.

— Пане Михайле, доброго дн…

Слова завмерли в горлі. Її усмішка повільно зникла, поступаючись місцем чистому отетерінню. Перед нею стояв Артем. Він відпускав з обіймів літнього чоловіка, його голос звучав спокійно й тепло:

— Відпочивайте, я ще забіжу.

Анна застигла в проході, ніби її хтось вимкнув. Це… цього вона точно не очікувала. В голові одразу промайнуло: "Що він тут робить?! Це ж… це ж просто неможливо! Ми ж… тільки вчора бачилися в зовсім іншій ситуації!"