Епізод 1: Знайомство

Анна повільно відкрила очі. Голова гуділа, у роті пересохло, а тіло здавалося важким і чужим. Вона кілька секунд дивилася в стелю, намагаючись згадати, де вона і що сталося вчора. Востаннє пам’ятала клуб — гучна музика, яскраве світло, відчуття розслабленості… а потім — провал.

Вона різко сіла, охоплена панікою. Навколо — незнайома кімната: строгий мінімалізм, темні стіни, акуратно складений плед на стільці, на столі склянка води й таблетки.

— Прокинулась? — голос змусив її здригнутися.

Анна повернула голову. Біля вікна стояв чоловік — високий, міцної статури, з різкими, але привабливими рисами обличчя, років 29. Темне волосся було недбало скуйовджене, а погляд — колючий, оцінюючий.

— Хто ти? — голос звучав хрипло.

— Артем.

Він кинув погляд на таблетки.

— Це для виведення токсинів. Ти була під чимось.

Анна спробувала згадати. Картини почали складатися: вона вийшла з клубу, потім… хтось схопив її за руку, шепотів щось… Вона не мала сил пручатися — ноги підкошувалися, світ плив… Вона схопилася за голову.

— Що сталося? — прошепотіла вона.

                 Артем поглянувши на дівчину спокійно відповів.

                   — Я побачив тебе за рогом клубу. Кілька типів намагалися затягнути тебе в машину. Ти була під дією кайфом — це було очевидно. Довелося втрутитися.

                 Анна відчула, як серце стислося.

                 — Ти… ти врятував мене? — її голос був слабким.

                  — Можна й так сказати. — Його тон був байдужим. — Ти навіть не питала мого імені, коли я тягнув тебе звідти. А телефон твій розрядився, тож довелося забрати тебе сюди.

                Вона перевела погляд на розетку, де її телефон стояв на зарядці. Сум’яття й страх боролися всередині. Незнайомець, чужа квартира… Але, здається, він справді їй допоміг.Напевно дія препаратів ще впливала на її пам'ять.

 - Тато! Подай швидше телефон!- перелякано вказала на ґаджет дівчина.

 Артем подав прилад і вперше на його обличчі читалося здивування.  Дівчина включила телефон. Безліч пропущених.

- Алло, таточку! - з вдаваною радість і збентеженням почала щебетати вона,- Телефон зовсім своїм життям живе, не чула як ти дзвонив. А вчора так розморило, що заснула міцним сном.  

Щоки дівчини вкрились румянце доки вона слухала батька. Її дії дивували господаря дому. Вона періодично закушувала губу .

 - Хух. Прокатило. - вдихнула дівчина.

— То ти вирішила не казати правду? — запитав Артем, спостерігаючи за нею з інтересом.

Дівчина стискала телефон у руках, немов він був її єдиним зв’язком із реальністю.

— А ти хотів, щоб я сказала батькові, що прокинулася в незнайомій квартирі після того, як мене хтось накачав наркотиками? — її голос тремтів, але вона намагалася триматися впевнено.

Артем усміхнувся куточками губ.

— Справедливо.

— Анна! — протягнула вона руку .

Артем поглянув на її простягнуту руку, потім знову їй в очі. Було видно, що він аналізує її відповідь.

— Анна, — повторив він, ніби пробуючи це ім'я на смак. Потиснув її руку — коротко, майже формально. — Ну що ж, Анно, ти вмієш блефувати.

Їй не сподобалося, як він це сказав.

— Що ти маєш на увазі?

Артем нахилив голову, задумливо поглянувши на неї. Та дівчина пригадавши недавню розмову з батьком зашарілася.

— То хто ти такий?

Він нахилився трохи ближче, і вона відчула, як всередині щось перевернулося.

— А ти не боїшся знати правду?

Він явно грав із нею, але це не було схоже на безглуздий флірт. Скоріше перевірка. Анна зітхнула.

— Володя! — вихопилося у неї, коли вона побачила ім'я на екрані.

                   — О, жива! — видихнув її друг-таксист. — Де ти пропала, чорт забирай? Ми тебе втратили в клубі, думали, вже оголошувати в розшук!

Анна стиснула телефон і швидко поглянула на Артема. Той стояв біля вікна, ніби нічого не чув, але явно прислухався.

— Я… загубила телефон, тому не відповідала. Мене… підібрали, коли стало погано, — невпевнено відповіла вона.

— Де ти зараз? Я заберу тебе.

Анна знову подивилася на Артема.

— Яка тут адреса? — запитала вона, відчуваючи дивний присмак від того, що покидає місце, де ледь не втратила пам’ять.

Артем усміхнувся.

— Дівчата зазвичай питають це перед тим, як опинитися в незнайомій квартирі.

Вона скривилася.

— Я не жартую.

Він повільно назвав адресу, дивлячись їй прямо в очі.

Анна повторила Володі.

— Чекай на місці, скоро буду, — відповів він.