17.

— Це все, що ти бачила? — Еліар закріпила на Ксандрі ще чотири датчики.

— Так. Наче якесь видіння. Але ж це може бути частина спогадів? До місії я не клеїла на лазерку цю салатову наліпку. — Дівчина вчепилася в цю думку, мов у тонку нитку, яка могла допомогти розплутати клубок, що вперто не піддавався, скільки б вона не намагалася його розмотати. — Покажіть мені ще щось, професорко. Ви ж самі бачите — вдруге це вже не спрацьовує. Я дивлюся на ту лазерку вже понад пів години, і нічого не відбувається.

Професорка відійшла до великого екрана.

— Дай мені ще раз налаштуватися на твій скроневий імплант. Я повторно підключуся до тебе й підвищу чутливість переданих даних. Не хочу щось проґавити. Такого блоку ми ще ніколи не бачили. Це не хробаки... — Еліар завмерла, так і не донісши руку до сенсорної поверхні. — Чи все ж хробаки?.. Скоро з’ясуємо.

Ксандра нервово переминалася з ноги на ногу, періодично постукуючи носком черевика по підлозі. Вона хотіла діяти. Зараз. Негайно. Нехай би просто зібрали докупи всі речі, які вони привезли з місії або мали тоді на собі, навіть якщо після цього її мозок підсмажиться. Зате буде хоч якийсь результат

— Тобі потрібно заспокоїтися. — Професорка тицьнула в неї пальцем. — Ти збиваєш усі налаштування. Давай, я знаю — ви, військові, таке вмієте. Вдих.

Дівчина глибоко вдихнула й повільно видихнула. За кілька хвилин її серцебиття сповільнилося майже до норми, і вона відчула, як активувався імплант.

До приміщення зайшли четверо військових і, віддавши честь Ксандрі, звернулися до професорки.

— Охорона для групи прибула.

Дивно, як швидко ситуація може поміняти всіх місцями. Ксандра розуміла, що це лише заходи безпеки, але, дивлячись на рейнджерів із третьої групи, мимоволі згадувала, як безжально ганяла їх на гіпертроні.

— Лееексе, — солодко протягнула вона до одного зі щитів, — сьогоднішній день можеш відзначити після зміни, відкривши найдорожчу пляшку чогось міцного. Ти ж так давно чекав моменту, коли матимеш більше повноважень щодо мене.

На суворих обличчях з’явилися посмішки, а сам Лекс усе ж не стримався:

— На жаль, архоне, максимум, що ми встигнемо, — це вчасно вас знешкодити, якщо сила вирветься назовні. Тож святкуватиму я хіба одним ковтком.

— Ну, з цим я не згоден, — озвався інший. — Локсар Норрен особисто провів нам інструктаж. І на випадок ваших… незрозумілих чи небезпечних дій ми маємо також дозвіл стріляти паралізуючими капсулами.

Ксандра примирливо підняла руки:

— Обіцяю не робити різких рухів і попереджати про все, що захочу зробити. Я ж не надто небезпечно підняла руки?

— Думаю, коли архон Норрен повернеться до служби, вона ті капсули знаєш куди тобі запхає? — озвався третій.

— Ось і розвіялися наші мрії, — підсумував Лекс.

Ксандра не розривала зорового контакту з рейнджером і бачила, що він ледь стримується, аби не сказати щось іще. Певно, чергову дурню, бо вуста в нього вже сіпалися від посмішки.

— Ти ж не самогубець, Лексе, щоб так жартувати?

— Про що ви, архоне? — він невинно закліпав очима, зображаючи із себе мало не пай-дівчинку.

Тренування, сон, бойові виходи, відновлення — ось і все життя рейнджерів у замкнутому просторі військового фрегата. А тут раптом така подія у вигляді стосунків між їхнім архоном і локсаром іншої галактики.

Тому Ксандра була майже впевнена, що його жарт так чи інакше мав зачепити саме цю тему. Та, схоже, у Лекса виявилося надто добре розвинене почуття самозбереження. Літати атомами десь за бортом фрегата, поки космічні сміттярі фільтруватимуть залишки, він не збирався.

— Певне, здалося, — не менш невинно відповіла вона.

— Якщо ви закінчили, тоді спершу відрекомендуюся. Мене звати професорка Ісабель Еліар. Ми проводитимемо певні дослідження. Якщо загориться червоне світло, усі піддослідні мають бути знешкоджені раніше, ніж я це побачу. Зрозуміло?

Бути на місці моканських щурів Ксандрі зовсім не хотілося, але вибору вона не мала. Професорка повернулася корпусом до дівчини, спостерігаючи, як рейнджери стають між ними на невеликій відстані.

— Починаємо.

Із датчиків на скронях пішли неприємні імпульси, від яких одразу засмикалося око. Ксандра глибше вдихнула й знову спробувала розслабитися настільки, наскільки це взагалі було можливо.

— Що мені робити? — вона стиснула руки в кулаки.

— Сконцентруйся на аномалії. Вибач, буде неприємно. — Еліар винувато стежила за реакцією архона й раз у раз переводила погляд на екран.

Ксандра заплющила очі. Її сила вільніше потекла каналами, але вже за кілька секунд почала хвилюватися. Вона зібрала всю волю, не дозволяючи їй прорватися до заблокованої ділянки. Давалося це важко. Руйнівний потік, ніби прокладеним маршрутом із чіткою кінцевою точкою, рвонув угору — просто до голови.

— Ксандро, — схвильована Еліар знову запустила блокування каналів через скроневий імплант, і дівчина відчула, як зовсім поруч розгортається сила обдарованих. — Спробуй взяти її під контроль.