15.

Адам повільно крутив у пальцях келих із рожевим вином, спостерігаючи, як тонкі хвилі тремтять уздовж стінок. Сонце час від часу торкалося прозорої поверхні, розсипалося дрібними відблисками й ковзало по напою, роблячи його колір теплішим.

Тераса, знайома з дитинства, сьогодні здавалася незвично тихою. У їхній родині не любили зайвих запитань. Вони відчували і вгадували емоції одне одного майже з першого погляду, інколи до прикрої точності. І хоч ця мовчазна підтримка завжди була для нього надійною опорою, зараз Адаму хотілося бодай кілька хвилин спокою наодинці.

У грудях знову запекло. Думки розповзалися в різні боки, не складалися до купи, наче він і досі ходив по колу в тій самій миті, й не знаходив виходу.

Це були найдовші двадцять сім годин у його житті.

Адам не пам’ятав, коли почалася тривога — у момент, коли раптом замовк ефір, чи тоді, коли хтось нарешті сказав уголос те, чого всі боялися: рейнджери зникли. А може, усе почалося з тієї секунди, коли він зустрівся поглядом із Норреном і почув тільки одне слово:

— Браслет.

Після цього все осипалося, залишивши по собі лише тягучу, безперервну мить, у якій зникали обличчя, а за ними — години, думки й звичні дії. Свідомість відступила під вагою страху, що повільно, але вперто розтікався під ребрами.

Не послабшав цей тягар і тоді, коли він нарешті відчув слабкий слід — не її, а відлуння власної сили, розтягнене на мільйони світлових років. Це стало єдиним, за що він міг учепитися. Адам тримався за нього так, ніби то був останній клапоть опори над проваллям.

І навіть тепер, коли минуло два дні, групу знайшли, а Ксандра лежала без свідомості на борту фрегата, страх не щез. Він просто осів нижче. Ліг важким каменем під серцем й не давав вдихнути на повні груди.

— Космос викликає Адама, — пролунав збоку знайомий голос.

Адам озирнувся. На порозі тераси завмер Марен. Ледь помітна усмішка на обличчі старшого брата була занадто знайомою: так він виглядав щоразу, коли починав свою «спокійну» серйозну розмову.

— Ти сьогодні не схожий сам на себе, — озвався він. — Спершу подумав, що просто втомився. Але ні. Я ж правильно розумію?

Адам зітхнув і злегка похитав головою.

— Не зараз, Мар. Чесно. Оце, — він коротко окреслив себе долонею згори вниз, — усе, що я сьогодні можу дати. На більше не розраховуй.

— Шкода, — у голосі брата на мить промайнуло розчарування, занадто швидко, щоб повірити в його капітуляцію.

Марен став поруч, провів поглядом по охайно підстриженому та барвистому саду, витримуючи паузу. А тоді, тихіше:

— Якщо захочеш — я тут.

Адам ледь помітно кивнув у відповідь.

— Як тобі наша гостя? — Марен намагався перевести розмову в безпечнішу площину.

— Ох, тільки не починай… — він потер перенісся й коротко видихнув.— Мама знову взялася за старе. Довелося сидіти й чемно кивати, поки мене знайомили з моїм “світлим майбутнім”.

Марен розсміявся вголос.

— Я через це вже пройшов, тепер твоя черга, — по-дружньому ляснув брата по плечу. — Бідолашна дівчина тільки глянула на тебе — й зблідла. А я ж думав, ти маєш шалений успіх у жінок.

— Як бачиш не у всіх.

Скло в пальцях Адама здавалося надто крихким, ніби могло тріснути від одного необережного руху. Він упіймав себе на тому, що знову думає про гостю… і навіть не може пригадати її імені. Сором ковзнув усередині, але швидко розчинився в тягучій втомі.

— А їй узагалі вже є вісімнадцять?

— Двадцять п’ять. Мама згадувала за обідом, до речі, при тобі. Де ти літаєш, братику?

Адам у відповідь лише знизав плечима.

— Десь між чорною дірою Гірони й стабпунктом на Іді, — пробурмотів він напівжартом, використовуючи старий код часів їхнього навчання в академії.

— Ближче до чорної діри чи стабпункту? — Марен не здавався, намагаючись розговорити брата.

— Наразі стрілка на боці чорної діри, — втомлено відповів Адам. — Але було й гірше.

— Тобто ти не просто пропустив половину з того, що ми говорили, — підсумував Марен майже менторським тоном, з легкою пародією на батька. — Ти ще й примудрився проігнорувати тему номер один — твоє майбутнє в Сенаті.

— Ні, Мар. Не починай, прошу тебе…

Та брат перебив його:

— Військовий радник. Кабінет із видом на столицю. Пара асистентів, що носитимуть тобі каву. Ти розкладатимеш усе по поличках, а потім якийсь сенатор перекроїть твій план, бо «так краще для іміджу». Мрія, а не робота, правда?

Адам сперся ліктями на поруччя і в тому ж тоні відповів:

— У такому разі, синку, як твій батько і головний радник Сенату, я змушений нагадати, що у нашій родині в формі ніхто надовго не затримувався. Чи не передумав ти часом?

Куточки їхніх вуст сіпнулися майже одночасно. Марен завжди знав, як його підтримати. Він міг і не розібратися до кінця, що саме коїться всередині Адама, але все одно знаходив слова, що не давали остаточно розсипатися. А іноді й узагалі ніс повну дурню, однак подавав це як геніальний план порятунку галактики.