14

Печера поглинала світло й звук, мов чорна прірва. Темрява текла, повторюючи рухи рейнджерів, заповзала в тріщини й витягувалась у зловісні тіні. Ксандра струснула головою й кілька разів кліпнула, намагаючись відігнати дивне відчуття.

— Усім бути напоготові! Рухаємось! — голос Ская відгукнувся ледь чутною вібрацією в повітрі.

Рейнджери рушили вперед, залишаючись усередині щита — ніби в прозорій, тягучій капсулі.

Пальці Ксандри міцно стискали рукоять зброї — настільки, що в суглобах відчувався біль. Напруга наростала, мов туго натягнута струна в грудях, що от-от мала тріснути. І водночас у голові крутилася одна думка.

Що, як вона привела їх у пастку?

— Отже... — Скай зупинився біля стіни, ковзнувши по ній поглядом. — Внутрішнє сканування нічого не показало: жодних виходів, жодних ознак життя. Це не просто замкнутий простір. Це пастка. І зв’язку у нас немає. Ми тут самі.

Печера була ширшою, ніж здавалося. Обриси кам’яних виступів ледь вирізнялися в темряві, нагадуючи застиглі хвилі, а кроки звучали неприродно тихо.

— Коробка-головоломка? — Скеля хмикнув, розглядаючи дивну кам'яну поверхню. — Або старе сховище для чогось, що не мало б побачити світ. І тепер ми тут зайві.

— Якщо це сховище, краще не уявляти, що тут ховали. Хробака розміром із космічний корабель? — буркнув Норд.

Ксандра ледь усміхнулась.

Норд погладжував зброю та озирався навколо. Скеля вдихнув, ніби хотів щось сказати — і передумав. Незважаючи на атмосферу, жарти все одно виринали — так мозок хапався за звичне, намагаючись не захлинутися адреналіном і хоч трохи втримати рівновагу.

— Приготуйтесь, — коротко кинув командир. — Я спробую просканувати глибше. Якщо тут щось є — ми це знайдемо.

— Все як завжди: ми всередині, виходу немає, зв’язок мертвий. Ідеальні умови для бойової прогулянки, — буркнув Скеля з сарказмом.

Норд мовчки підняв руку, посиливши бар’єр. Скай заплющив очі, його сила відокремилася від захисту та розійшлася по печері, просочуючись крізь стіну.

Ксандра відчула, як серце пришвидшилось. Навколо було щось — щось, що кликало. Без слів, без образів. Вона не довіряла ані порталу, ані обставинам, та знала: мусить бути тут. Не через логіку чи накази — а через відчуття, що тисло зсередини і не відпускало.

За кілька секунд Скай відкрив очі:

— На десяту годину... аномалія, — він кивнув у бік стіни. — Шторм?

Ксандра вдихнула, зосереджуючись.

Але не встигла відповісти — портал, якого ще мить тому не було й близько, виник нізвідки, і раптово пройшов крізь захист, штовхнувши її в спину.

Всі завмерли. Портал залишався всередині щита між нею та Скелею, який уже тримав націлену зброю. Ніхто не промовив ні слова, але перезирнулись — і ніби мовчки домовились: довіряти — ні, а от бути напоготові — обов’язково. Часовик повільно опустив зброю, не зводячи очей із блакитної плями.

Портал не рухався. Він застиг у німому очікуванні, пульсуючи м’яким світлом. Свідомість Ксандри спіймала цей сигнал — майже нечіткий, мов тихий заклик із глибини простору.

— Так нам у ту сторону, — сказала Ксандра. Вона рушила вперед, не чекаючи згоди — з тією самою тріщиною сумніву, яку давно навчилася не показувати.

— У нас є провідник, — хмикнув Скеля, вдивляючись у портал. — Здалеку схожий на тарілку. Сподіваюся, це не натяк, що нас подадуть на вечерю.

Рейнджери рушили в напрямку, на який вказували портал та аномалія.

— Ми ще в межах знайомої галактики, чи вже десь на краю, звідки не дістатися без двадцяти світлових років? — тихо спитав Норд.

— Сподіваюся, хтось обожнює Шторма настільки, що припхнеться сюди раніше, ніж ми станемо туристичними муміями, — відгукнувся Скеля.

Ксандра ледь стримала усмішку. Обернулася до нього — її зброя освітила вишкір часовика, який надто тішився власною дотепністю, але вона нічого не сказала.

Дорога тривала в тиші. Відлуння жартів згасло, і на обличчях знову з’явилася зосередженість. Всі відчували: щось наближається. За кілька хвилин вони зупинилися.

— Через стіну? — Норд підняв брову. — Вибачте, але крізь стіни ми ще не проходили.

Скеля вже відкрив рота, щоб пожартувати, як неонове щупальце торкнулося поверхні. Камінь затремтів — і з м’яким шурхотом перед ними відкрився прохід.

— Тільки не кажіть, що там велике кубло, — пробурчав Скеля. — Бо якщо так, я оголошую страйк.

— Ротація пар, — коротко кинув Скай. — Я зі Штормом йду першим. Норд і Скеля — в резерві.

— Ми прикриваємо, — короткий кивок Норда підтвердив готовність.

Тунель, у який вони зайшли, був вузьким. Стіни виглядали природно, та місцями нагадували застиглу вулканічну породу. Ліхтарі освітлювали щілини й нерівності, створюючи химерні тіні. Атмосфера ставала дедалі теплішою, вологість змішувалася з гарячим подихом із глибини.

Усередині шолома замерехтіли індикатори — система фільтрації повітря знову збоїла, і кілька секунд потому костюм Ксандри автоматично перейшов в аварійний режим.