8.

Адам, сидячи навпроти Ксандри, ледь помітно напружився. Його погляд, хоч і зберігав спокій, видавав тривогу — щось у м'якому стисненні щелепи і тому, як його пальці ненав'язливо ковзнули по краю столу. Вона відчула це так, ніби він хотів би сховати її десь подалі, захистити від будь-якої небезпеки, і це лише підігріло її впертість. "Він сумнівається в мені," — ця думка гірким відлунням відгукнулася в грудях, але вона вирівняла спину, зустрічаючи його погляд з холодною впевненістю.

Зентар піднявся і, злегка нахилившись уперед, сказав:

— Мій науковець уже в медблоці. Якщо, локсаре Норрен, ви вважаєте, що ми тут закінчили, пропоную переміститися туди, щоб подивитися, як саме буде проходити огляд наших рейджерів.

Локсар Норрен кивнув:

— Відмінно, ми йдемо. Хочу переконатися, що все проходить за протоколом.

Ксандра не могла втриматися від бажання приєднатися:

— Я теж піду. Хочу особисто переконатися, що всі у нормі після місії.

Адам швидко відреагував, його голос був спокійним, але погляд залишався пильним:

— Тоді рушимо разом.

Усі піднялися і попрямували до виходу. Йдучи по коридору, Ксандра краєм ока помітила, що Адам зупинився, уважно вдивляючись у свій браслет. Вона пригальмувала, вагаючись. Йти вперед чи зачекати? Однак професійність перемогла: вона вирішила не залишати його одного, адже ситуація і так була напружена.

Коли вони підійшли до трансмат-тунелю, двері раптово зачинилися перед ними. Ксандра здригнулася від несподіваного шипіння і майже відразу повернулася до Адама, готова щось сказати. Однак він, замість звичної реакції, лише спокійно торкнувся панелі керування, запускаючи новий цикл.

— Занадто зручно, правда? — пробурмотіла вона, кинувши на нього короткий, але гострий погляд.

Адам, трохи нахилившись до панелі керування, спокійно прокоментував:

— Випадковість. Таке трапляється.

Його тон був легкий, навіть трохи відсторонений, але Ксандра лише хмикнула, скосивши на нього погляд. Її кутики губ смикнулися в короткій, майже непомітній посмішці, яка скоріше видавала недовіру, ніж погодження.

— Звісно, — тихо відказала вона, схрестивши руки на грудях. — Саме так, "випадковість".

Її голос звучав спокійно, але в погляді читалося інакше: вона не повірила ні на мить.

Адам торкнувся панелі ще раз, і простір між ними раптом відчувся надто тісним. Він мовчав, але його мовчання було відчутним, майже фізичним, і це лише підкреслювало напругу, яка зависла між ними. Простір знову наповнився тихим шипінням відкритого тунелю, але струна невидимого напруження між ними так і залишилася натягнутою до межі.

Тунель зачинився, ізолюючи їх від зовнішнього світу. Тиша була майже відчутною, наповнюючи простір між ними чимось гострим і невидимим. Адам стояв трохи осторонь, але його поза — розслаблено недбала на перший погляд — видавала приховану напругу. Він не поспішав заговорити, ніби зважував, чи варто взагалі починати.

Тунель зачинився, ізолюючи їх від зовнішнього світу. Тиша була майже відчутною, наповнюючи простір між ними чимось гострим і невидимим. Адам стояв трохи осторонь, але його поза — розслаблено недбала на перший погляд — видавала приховану напругу. Він не поспішав заговорити, ніби зважував, чи варто взагалі щось говорити.

— Я хотів запросити тебе сьогодні в оранжерею, — нарешті промовив він, кидаючи погляд на неї. Його голос був рівний, без натяку на вагання. — О сьомій.

Ксандра ледь помітно посміхнулася, схрестивши руки на грудях.

— Це все, що ти хотів сказати?

Його очі були спокійними, але в них читалося більше, ніж він говорив.

— Ні, не все, — зітхнув він, коротко провівши пальцями по панелі, а потім прибрав руку, ніби цей рух міг допомогти йому зібрати думки. — Ти йдеш на місію?

— Це наказ, Адаме, — відповіла вона так, ніби це було очевидним.

Він кивнув, але куточки його губ ледь помітно стиснулися. Його реакція була стриманою, проте Ксандра вловила, що всередині нього щось ворушиться, змушуючи його триматися міцніше.

— Я не хотів би, щоб ти там була, та я не можу нічого змінити, — сказав він нарешті. Його голос залишався спокійним, але слова прозвучали важко, майже з викликом.

Ксандра нахилила голову, пильно дивлячись йому в очі.

— І це тому, що ти сумніваєшся в мені?

Його погляд затримався на ній, ніби він хотів переконатися, що вона справді це сказала. Адам хмикнув.

— Ні, — відповів він коротко, прямолінійно. — Я знаю, що ти впораєшся. Але в мені зараз борються дві протилежності: бажання захистити дівчину, яка мені подобається, і розуміння, що переді мною архон рейнджерів.

Його тон залишався стриманим, навіть трохи холодним, але від цього її серце стиснулося сильніше. Вона вперше відчула, що ця його зовнішня незворушність — це лише спосіб приховати все те, що він не міг дозволити собі висловити.

— Це частина нашої роботи, — відповіла вона, витримуючи його погляд.

— Я знаю, — тихо сказав він, не відводячи очей.