7.

Під поверхнею планети щось масивне почало рухатися, створюючи відчуття, ніби вся земля під ногами дихала й здригалася. На галографічному проекторі чітко видно, як два величезних червоподібних створіння, схожих на гігантські тіні, переміщалися під шаром піску. Їхні рухи залишали за собою звивисті сліди, ніби невидимі змії прокладали собі шлях у глибинах планети.

Кожен рух цих істот супроводжувався глухим тремтінням, яке поширювалося на кілометри навколо, викликаючи просідання піщаної поверхні. Великі западини утворювалися там, де хробаки проходили, і земля буквально провалювалася під ногами. Повітря наповнилося дивним гулом — це були звуки, що долинали з глибин, наче сама планета стогнала від болю.

Один із хробаків був значно більшим за іншого, його тіло, схоже на броньовану трубку, мерехтіло білим світлом у місцях, де під товстою шкірою пробивалися енергетичні канали. Інший, трохи менший, рухався швидше, залишаючи за собою щільні клуби пилу. Вони працювали злагоджено, як руйнівні машини, і, здавалось, ніби їхня мета — зруйнувати внутрішню структуру планети, пробираючись все глибше.

Планета, яка ще кілька хвилин тому здавалася стабільною, тепер виглядала, ніби її внутрішні шари почали обвалюватися. Величезні тріщини поступово розходилися від місць проходу хробаків, а пісок повільно стікав у новостворені прірви. Те, що відбувалося, нагадувало повільне, але невідворотне розпадання планетарної оболонки — ніби її нутрощі виривалися назовні, оголюючи свої найглибші таємниці.

— Скільки рівнів зафіксували твої сканери, дер Лоркай? — запитав Зентар, не відводячи погляду від пульсуючого зображення на проекції.

— Вісім рівнів, — тихо вимовив Адам, уважно вивчаючи майже зруйнований центральний шар планети. — Але що дивно, кубло виявилося порожнім. Захищеним, але порожнім. Сканери вловлювали там щось... Але виявляється, це лише маскування. Та істота, яку ми відчували, мабуть, була прихована всередині кубла як пастка.

— Чи не можна вважати те, що ми бачимо зараз, замітанням слідів? — задумливо додала Ксандра, дивлячись, як величезні хробаки руйнують планету. — Вони не просто знищують свій притулок. Це систематичне знищення, щоб стерти будь-які сліди їхньої діяльності. Вони стирають все до основи, ніби хочуть, щоб нам не залишилося нічого для аналізу.

— Так, — підтвердив Зентар, ледь нахилившись до голограми. — Вони знищують своє кубло так, щоб ми не змогли дізнатися жодної інформації. Ретельне замітання слідів...

— Те, що ви відчули, архон Норрен, на цій планеті, — продовжив Адам, обернувшись до Ксандри, — було переміщено на іншу планету вже давно. Ми вловили залишкові сліди портальної активності. Скільки часу пройшло з того моменту?

— Три тижні, локсаре, — з деяким розчаруванням відповіла Ксандра. В її голосі відчувалася приреченість. Вони втратили дорогоцінний час, за який могли б проникнути глибше в структуру кубла і зрозуміти його цілі.

— Можливо, минулого разу ми діяли не так обережно, як слід було, — задумливо промовив локсар Норрен, не відводячи погляду від голограми, що показувала руйнування планети. — Наступного разу потрібно відправити ще двох руйнівників. Вони можуть бути спеціально приставлені для знищення цих гігантських хробаків... або ж для ліквідації порталів. Треба ретельно зважити, що буде доцільнішим.

Він зробив паузу, вдивляючись у проекцію, де хаотично вирували підземні хвилі.

— Адже якщо ми не перекриємо їхні шляхи втечі, всі наші зусилля можуть виявитися марними, — додав він, міркуючи вголос.

— Ми повинні знайти ще одне активне кубло, — підсумував він, обертаючись до своїх командирів. — І повторити наші дії.

Звернувшись до Адама, він продовжив:

— А тепер, прошу всіх приєднатися до мене у штабі для детального обговорення того, що ви виявили, локсаре дер Лоркай.

Після цих слів він рішуче вийшов із центру управління, широким кроком прямував до виходу.

У кімнаті брифінгу всі поступово займали свої місця, окрім двох командирів груп, які мали пройти медичний огляд. Адам, помітивши, що Ксандра ввійшла, обійшов стіл і відсунув для неї крісло. Коли вона сідала, він, ненароком, м'яко торкнувся її спини — легкий дотик, майже невідчутний, але достатній, щоб вона зрозуміла його увагу. Цей дотик тривав лише мить, але цього вистачило, щоб її серце на мить збилося з ритму. Вона старанно приховувала будь-які емоції, зберігаючи бездоганний вигляд спокою.

Батько уважно спостерігав за цим жестом, відзначаючи, як Адам знову зайняв місце навпроти його дочки, демонстративно обравши саме цю позицію. Проте жодних коментарів не висловив, залишивши свої спостереження при собі.

— Локсаре дер Лоркай, чи не відмовитеся ви від легкого перекусу? — запитав Норрен.

— Ні, дякую. Зараз у мене навіть шматок у горло не полізе, — відповів Адам із легкою усмішкою, але його голос залишався напруженим. Після використання сили в такій кількості організм потребував часу на відновлення.

— А як щодо інших? — Норрен обвів поглядом присутніх, шукаючи хоча б одного охочого. Але ніхто не висловив бажання. — Добре, тоді, Мейне, принеси нам, будь ласка, напої. – Звернувся він до свого підлеглого.

Адам провів рукою по обличчю і втомлено потер скроню, намагаючись зібрати думки. Перед ним на голограмі майоріла проекція половини планети, яка виглядала приголомшливо. Складно було повірити в масштаби того, що вони щойно виявили.