6.

У центрі контролю місій панувала напружена тиша. Її зрідка порушували лише стримані голоси командирів, що лунали через голографічні екрани.

— Група один наближається до точки висадки, — голос командира першої групи звучав чітко, ніби відміряючи кожне слово.

— Група два готова до висадки, — підтвердив командир другої групи, Скай.

Велетенські голографічні проєкції над столом командного центру мерехтіли живими кадрами — дві групи рейнджерів були за хвилину від своєї мети. Очі операторів, аналітиків і локсарів пильно стежили за моніторами, кожен із них мовчки розраховував ризики й вірогідність успіху.

Ксандра стояла поруч із батьком, уважно спостерігаючи за проєкціями. Вона відчувала, як напруга гніздилася в грудях, стискаючи її, але не дозволяла собі подати вигляду. Адам, трохи далі, притулившись плечем до стіни, стежив за подіями з непохитною концентрацією. Його темний погляд не пропускав жодної деталі. Поруч Зентар, нахилившись до одного з екранів, мовчки занурився у потік інформації, що надходила від груп. Напруга між усіма в кімнаті відчувалася майже фізично, як статичний розряд у повітрі перед бурею.

— Група один у третьому квадраті. До цілі три хвилини, — пролунав голос із навушника.

— Група два в шостому квадраті. До цілі три хвилини, — відгукнувся інший.

На голограмах проступала поверхня планети: безжиттєва пустеля, схожа на випалену плиту. Гарячий вітер здіймав хмари піску, що закручувалися в повітрі, ніби танцювали свій моторошний танок. Кам'яні уламки, загострені, як списи, тяглися до обрію. Сканери, очікуючи, проникали своєю силою крізь шари піску й каменю, шукаючи ознак руху чи пасток.

— Обережніше, — тихо промовив Адам, його голос звучав напружено, майже пошепки, але впевнено. — Не копайтеся глибоко. Щось може вловити ваші сигнали

Три хвилини до контакту. Рейнджери рухалися вперед, залишаючи за собою короткі хмари пилу. Їхні кроки звучали глухо, приглушені шумом систем життєзабезпечення в костюмах.

Сканери, йдучи попереду, торкалися силою піску — легкими, обережними дотиками, щоб не привертати зайвої уваги. Але навіть така стриманість не могла заховати те, що було під поверхнею.

— Відчуваєте це? — голос одного з сканерів прорізав комунікаційний канал, тихий, але напружений.

Пісок під ногами ледь помітно здригався, як відбиття серцебиття. Ритм був моторошним, нерівним, але потужним. Кубло, заховане під землею, пульсувало, ніби сама планета жила своїм спотвореним життям.

— Група один, є контакт. Пульсуюча аномалія на глибині двадцять метрів. Схоже на кубло, — командир першої групи порушив тишу.

У центрі управління всі завмерли. Напруга досягла піку, коли повідомлення підтвердило найгірші очікування.

Сканери ледь помітно напружилися, намагаючись залишатися поверхневими у своїх дослідженнях. Їхній подих був коротким, наче вони боялися привернути зайву увагу. Темрява кубла не просто вабила — вона пульсувала моторошними відлуннями, які віддавалися глухим відчуттям відрази десь у свідомості.

— Воно... живе, — тихо промовив один із сканерів, примруживши очі, наче крізь них можна було побачити щось більше. — Але... викручене, спотворене.

— Не заглиблюйтесь, — Адам говорив ледве чутно, але його слова звучали як наказ. Його погляд був спрямований на голограму перед ним, а голос, хоч і тихий, рішуче стримував будь-який необачний рух. — Це не просто темрява. Щось не так... воно шукає нас.

Ксандра перевела погляд на нього, відчувши зміну, яка вібрувала в повітрі. Його очі, темні як космос, тепер здавалися бездонними, іскри фіолетового світла мерехтіли в них, ніби відлуння далекого зоряного вибуху.

Адам залишався нерухомим, його погляд застиг на одній точці, а тонке кільце фіолетового світла в його очах то згасало, то спалахувало, ніби в реакції на невидимий діалог.

— Що ви там відчуваєте? — голос локсара Норрена прорізав повітря, змусивши Ксандру знову звернути увагу на дані.

— Пісок почав рухатися, — прохрипів командир першої групи через канал зв’язку. У його голосі відчувалася не просто тривога — це було попередження.

— Скай, яка ваша відстань до цілі? — швидко запитав Норрен, очікуючи максимальної точності.

— Сорок секунд, — пролунала відповідь із другого комунікаційного каналу.

— Усі зупинитись! — голос Норрена звучав твердо й не допускав заперечень. — Активувати щити, часові викривлення на максимум. Готуйтеся до негайного відступу, якщо це буде необхідно.

Команди локсара пронеслися крізь центр контролю, миттєво мобілізуючи всіх рейджерів на місцях. У відповідь на накази командира перша і друга групи синхронно активували свої часові викривлення. Повітря навколо солдатів ледь помітно здригнулося, наче тремтливий маревий серпанок, і навіть пісок під їхніми ногами став ніби застиглим у часі. Кожен рух виглядав приглушеним, майже уповільненим, що дозволяло рейджерам залишатися непоміченими для ворога.

Зверху солдатів накрило прозорим, щільним куполом — ідеально прозорим щитом, що виблискував лише при найменшому русі повітря. Він оберігав їх, створюючи бар'єр між ними та можливими загрозами зовні. Рейджери напружено вдивлялися у простір перед собою, готові до будь-якої несподіванки.