5.

Фрегат "Тінь Космосу" був не лише технічно досконалим кораблем, а й місцем, де локсар Норрен створив щось незвичайне — сад. Цей простір був оазисом спокою серед металу та постійного напруження. Рослини з різних куточків галактик доповнювали одна одну, створюючи гармонію, яку рідко можна було знайти у холодному всесвіті. Тонкі аромати квітів нагадували про світанки далеких планет, а легкий вітерець, який м’яко хитав листя, ніби запрошував розслабитися й залишити всі тривоги за межами цього куточка.

Ксандра стояла посеред саду, дозволяючи собі вперше за день зітхнути вільно. Її напружені думки поступово зникали, поступаючись місцем спокою, який приносили аромати та тиша, наповнена шурхотом листя. Вона провела рукою по гладкому стеблу однієї з рослин, насолоджуючись її прохолодною текстурою.

— Ця квітка називається "Серце туману", — його голос був настільки несподіваним, що вона на мить завмерла. Адам стояв неподалік, але не наближався, ніби намагаючись зберегти цю крихку гармонію. — Її вважають символом любові, що долає всі межі, і відваги, яка не знає страху. Кажуть, вона дарує силу тим, хто ризикує заради своїх близьких.

Він торкнувся однієї з пелюсток, проводячи по ній пальцями так легко, що вона навіть не ворухнулася. Його голос, теплий і тихий, не порушував тишу, а здавався її частиною. Ксандра відчула, як її тривога розчиняється, поступаючись чомусь спокійному й невловимо приємному.

— Вечірні прогулянки в саду — це традиція локсарів? — з легкою іронією запитала вона, обертаючись до нього. Але її тон був далеким від гостроти — радше легкий натяк на їхній неформальний момент.

Адам усміхнувся ледь помітно, але тепло. Він заклав руки за спину, роблячи крок ближче, але зупинився, не порушуючи дистанцію. Його очі, здавалось, вловлювали все: від світла, що грало на гладкій поверхні листя, до виразу на обличчі Ксандри.

— Ні, але я почав замислюватися, що в цьому є свій сенс, — відповів він, а його голос, схожий на шепіт вечірнього вітру, змусив її посміхнутися мимоволі. — Тут ти відчуваєш, як усе стає простішим. У космосі мало місць, де можна забути про тягар, який завжди на твоїх плечах.

Ксандра перевела погляд на "Серце туману", що ледь мерехтіло у сутінках саду. Її голос, коли вона заговорила, був м’якшим, ніж зазвичай:

— Напевно, тут і справді можна знайти щось, чого бракує в інших місцях.

Адам кивнув, але нічого не відповів, даючи їй можливість подумати. Його присутність була невимушеною, але водночас дуже відчутною. Ксандра зрозуміла, що їй подобається ця мовчазна впевненість і тепло, яке він випромінював, не намагаючись порушити її простір. У цю мить між ними не було ні рангів, ні посад — лише вони двоє, сад і тиша, що об’єднувала їх у щось більше, ніж просто зустріч.

— Я не знала, що ця рослина має таку романтичну назву. Розповіси мені ще щось?

Адам нахилився трохи ближче, тримаючи обережну дистанцію. Його голос звучав м'яко, але впевнено:

—  Бачиш це дерево? Це Ар'Таліс із Раннійської галактики. У перекладі його назва означає «Захисник» або «Оберіг для тих, хто шукає прихистку». Легенда говорить, що одного разу воно сховало під своїми розлогими гілками втомленого воїна, який тікав від переслідувачів. Листя цього дерева щільно закривало його, ніби жива броня, і приховувало, поки вороги не пройшли повз. Завдяки цьому воїн зміг повернутися додому до своєї маленької доньки.

Ксандра затримала погляд на густому листі дерева, її думки понеслися далеко за межі цієї розповіді. У цьому була якась незрозуміла сила, яка торкалася її душі.

— Якби такі дерева могли захищати всіх, — пробурмотіла вона, навіть не помічаючи, що сказала це вголос.

Адам усміхнувся кутиком губ і трохи нахилив голову. Його погляд ковзнув по її обличчю, зупиняючись на очах. Він не поспішав, уважно, майже ніжно, ловив кожен відтінок її емоцій.

— Ми всі шукаємо свій захист, Ксандро, — тихо сказав він. — Але іноді цей захист — це не місце. Це люди, які поруч із тобою.

Ксандра відчула, як щось у його словах викликало дивне тепло. Вона поглянула на нього, намагаючись розгадати, чому ці слова так зачепили її.

— Ти завжди так говориш, чи це частина вашої локсарської романтики? — кинула вона жартома, намагаючись повернути легкість у розмову.

Адам відповів усмішкою, але цього разу його очі злегка змінилися — фіолетове кільце обвело райдужку, наче відблиск світла. Він не зводив із неї погляду, і ця коротка мить здалася їй надто особистою.

— Ні, я, мабуть, останній романтик серед локсарів, — сказав він із ледь вловимою іронією.

— Виглядає так, ніби ти сам віриш у цю легенду, — відповіла вона, стримуючи усмішку.

Адам знизав плечима:

— Можливо, я просто вірю в тих, кого захищаю.

Ці слова прозвучали так просто, але щось у них змусило її відчути легке поколювання на шкірі.

— Тобто ти захищаєш мене зараз? — пожартувала вона, але голос її прозвучав м’якше, ніж вона планувала.

Адам нахилився трохи ближче, його усмішка стала ширшою:

— Захищати тебе, Ксандро, — завдання, яке ще варто заслужити.

Вона тихо розсміялася, відчуваючи, як напруга розсіялася, поступаючись чомусь легшому.