Глава 31

Той дощ, що накрапав під час коронації, перетворився на справжню грозу, яка немов би випустила на волю напругу всієї Аріани. Але замість затишшя після бурі, настала інша — буря війни. План Аурі, затверджений уночі під гуркіт грому, був сміливим, як удар клинка в серце, і хитрим, як підступність лисиці.

Вони не пішли в лобову атаку. Це був би останній бій згасаючого вогню. Замість цього вони стали вітром, що прокрадається в кожну щілину.

Частина перша: Вітер зими

Першою повернули долину Гефеста — індустріальне серце краю. Не силою, а саботажем. Завдяки Ельзі та її команді «Кибер-Валькірій», ворожі системи оборони одна за одною сліпли і глухли. Дрони-розвідники, які колись склали фенікса, тепер несли смертельний вантаж у тил ворога, знаходячи слабкі місця. Генерал Корш, людина сталі, дивувався швидкості та точності цих ударів.

— Вони навіть не бачать, хто їх б'є, — сказав він одного вечора в командному бункері, спостерігаючи за картою, де червоні цятки окупації почали меркнуть. — Вони думають, що це техногенна чума.

Аурі, з окулярами доповненої реальності на очах, відвернувся від голограмного зображення. —Це і є чума, генерале. Чума свободи. Вона завжди знаходить шлях.

Ельза, з підведеними до вух кабелями, додала, не відриваючись від головного сервера: —Їхні комунікації перетворені на кашу. Вони отримують накази, які ми для них пишемо. Їхні гармати стріляють у власні дрони. Тигр б'є сам себе через нашу руку.

Це була війна нового типу — безлика, невловима, але жахливо ефективна.

Частина друга: Сталеві квіти на полі бою

Але не всі території можна було звільнити кодом. Десь потрібна була сталь. Битва за міст «Солідарність» увійшла в легенду.

Син Тигра, безрозсудний і жорстокий Борг, кинув на оборону мосту свої кращі танкові дивізії. Він очікував бачити втечу жахливих партизанів. Замість цього він побачив стіну.

На мосту, під проливним дощем, став Аурі. Не в штабі, а в перших лавах. Поруч із ним — ветерани Корша та ополченці, що вчора були лікарями, вчителями, музикантами. У руках Аурі не було якоїсь магічної зброї. Лише автомат і непокірна воля.

— Вони сильніші! — крикнув хтось із юнаків, бачачи лавину сталі, що насувалася. —Сила — не в броні! — голос Аурі не був криком, але його чули усі навіть над ревом моторів. — Сила — в землі, що нас родить! У правді, що нас веде! У пам'яті про тих, хто йде поруч! Сьогодні ми не стримуємо ворога! Сьогодні ми будуємо нову стіну! Зі своїх тіл! Зі своєї відваги! За Аріану!

Його слова не були порожніми. Вони перетворилися на рик. Не страху, а лютості. Бій був запеклим. Сталь вила, але не могла зламати дух. Аурі боровся не як бог зі стародавніх міфів, а як людина — вкритий брудом, потом і кров'ю, але невблаганна. Коли один з танків прорвався, здавалося, все було втрачено. Але раптом із хмар виринули ті самі дрони. Не для красивої картини, а для смертоносного піке. Вони, немов сталеві яструби, вдарили по танках, керовані зі штабу Ельзою.

Борг, спостерігаючи зі свого командного пункту, вперше відчув холодний жах. Його сталеві машини горіли, а ті, хто їхав у них, тікали, переслідувані привидами, яких вони не могли бачити.

Міст був узятий. Не силою зброї, а силою духу, помноженою на розум технології.

Частина третя: Тріумф сина Аріани

Останній оплот окупантів у регіоні пав під час чергової грози. Коли грім бив у землю, він немов салютував перемозі.

Столиця висипала на Велику Площу. Те саме місце, де Аурі прийняв свою «корону-меч». Тепер він стояв там знову, але вже не як обіцянка, а як здійснення. Його мундир був пошарпаний, на руці — бинт, але погляд палав очима того самого хлопчини, що вірив у майбутнє.

Він не говорив багато. Він просто підійшов до краю і підняв угору руку, стиснуту в кулак. Тиша, повна напруги, розірвалася вибухом радості. Люди ридали, сміялися, обіймалися. Хтось почав співати старий гімн Аріани. До нього приєднувались все нові голоси, і ось уже вся площа співала єдиним, могутнім хором. Це була музика, яку не міг написати жоден композитор — музика звільненої душі.

Дрони в небі склали не фенікса, а велетенське дерево — символ життя, з корінням із минулого та гілками, простертими в майбутнє. А потім вони виклали слова: «МИ ВІЛЬНІ».

Ельза стояла поруч, і її холодна краса сяяла щастям. Вона взяла Аурі за руку і стиснула її. Вони виграли не лише битву. Вони виграли майбутнє для своїх дітей.

А в палаці Тигра, далеко на сході, була інша атмосфера. Тигр, старий і розбитий поразкою лорд, сидів у своєму тронному залі, опустошений. Перед ним на колінах стояв його син Борг, вкритий сажею і ганьбою.

— Як? — сипів Тигр, його голос, колись грізний, тепер був схожий на шелест сухого листя. — Як вони могли? Це ж селяни! Мріїтелі! —Вони не мріїтелі, батьку, — прошепотів Борг, не піднімаючи очі. — Вони… вони немов сама земля. Ми били по них, а вони поглинали нас. Вони б'ються не за землю, а за ідею. Ідею, яку не знищити снарядом.

Тигр глянув у вікно, на свої володіння, які раптом здалися йому такими крихкими. —Ідея… — прошипів він. — Значить, ми воювали не з армією. Ми воювали з вірою. І програли.

Він відвернувся від сина, його погляд впився в карту, де тепер горіли вогники звільнених територій. Він знав, що це лише початок. Що син Аріани, цей хлопчик з мечем замість корони, не зупиниться. І вперше за довгі роки Тигр, завойовник, відчув справжній, твариний страх.

А в Аріані дощ змив з вулиць пил битви. Люди святкували, обіймали солдатів, ділилися їжею. Життя поверталося. І коли Аурі з Ельзою та Аріаною пройшли до своїх покоїв, вони знову почули грім. Але тепер він звучав не як загроза, а як барабанний бій нового часу — часу звільнення. І вони знали, що ця ніч належить їм.