Глава 30

Той день, коли Аурі коронували Верховним Правителем Вільної Території Аріани, не був сонячним. Небо затягнуло білувато-сірими хмарами, що обіцяли дощ, але поки що тримали його в напруженні, наче затаєне подихання самої планети. Це був не погріб, а ожидання. Таке саме, яке витало в повітрі останні місяці.

Церемонія відбувалася не в стародавньому соборі, а в Серцевії — головній консерваторії столиці, яку за час миру вдалося відновити. Це була споруда з сіро-блакитного скла та сталі, але замість звичайного даху її вінчав купол із сонячних панелей, що зараз були похмурими. Всередині простір вражав: ряди сидінь розходились амфітеатром до сцени, де замість рояля стояв гігантський, відреставрований орган. Його тисячі труб, схожі на спису, простягалися до самого купола. Це був храм не старого бога, а нового духу — мистецтва, технології та несломленої волі.

Аурі стояв перед вівтарем, перетвореним на пульт управління державою. На ньому був не розшитий золотом плащ, а строгий кірзовий мундир захисного кольору, підперезаний широким шкіряним ременем. Його обличчя було серйозним, зрілим. Він більше не був хлопчиком з хлібом з маслом. Поруч, незмінно, стояла Ельза. Вона обрала просту, але досконало скроену сукню з сіро-сталевого шовку, що падала строгими складками, підкреслюючи її стрункість. Єдиною прикрасою була брошка у формі крила — символ «Валькірії», яку тепер носила кожна патріотка.

Аріана, його мати, сиділа в першому ряду. Її сиве волосся, відібране в суворий вузол, свідчило про пройдений шлях. Вона була одягнена в темно-фіолетове, колір мудрості та відступництва. Її руки, покриті павутинкою жил, спокійно лежали на колінах. Вона була тихим центром цього шторму, поколінням, що передавало факел. Її погляд, сповнений гордості та болючого передчуття, не відривався від сина.

Церемонія була короткою та сучасною. Замість архієрея, старий майстер, який навчав Аурі історії та риторики, поклав йому на голову не корону, а легкий обруч з полірованого титану, всередині якого мерехтіли світлодіоди — символ зв'язку з тим, що залишилося від колишніх мереж. Це був знак відповідальності, а не спадкової привілейованості.

— Аурі, син Аріани, народ обрав тебе. Не на розкіш, а на біль. Не на пишність, а на працю. Чи готовий нести цей тягар? — голос майстра лунав під склепіннями. —Готовий, — голос Аурі був твердим і звіняв по металу. —Чи будеш боротися за волю кожного з нас до останнього подиху? —Боротимусь.

Потім він і Ельза, взявшись за руки, обійшли навколо символа держави — кристала, всередині якого був замурований останній серверний чип «Валькірії». Це був Круг Відповідальності. Вони йшли разом, правитель і його рівна, його опора.

Але справжня коронація відбулася зовні. Після церемонії Аурі вивів Ельзу та матір на високий гранітний уступ, що нависав над Великою Площею, де тіснився народ. Вітер заходився у його мундирі, розвіваючи пологи. Він підійшов до краю, і тисячі очей уперлися в нього.

Він не почав з вітання. Він почав з правди.

— Люди Аріани! — його голос, підсилений динаміками, лунав над площею, гучний і чистий, як удар клинка об щит. — Мені не дарували корону. Мені дарували меч. Меч, який я спрямую в серце того, хто посмів забрати в нас майбутнє! Тигр думав, що, забравши наші машини, він забере нашу душу! Він помилявся!

Він зробив паузу, окидаючи поглядом натовп. Його слова лягали прямо в серце.

— Вони захопили наші землі. Вони вважають їх своїми. Але земля — це не тільки грунт під ногами. Це — мова, якою ми говоримо! Це — історія, яку ми пам'ятаємо! Це — обіцянка майбутнього, яку ми даємо нашим дітям! І цього в них не відібрати! Ми будемо воювати за кожну п'ядь цієї землі! До останньої краплі крові! Бо наше діло — праве! Бо ми воюємо не для завоювання, а для звільнення! Хто зі мною?!

Площа вибухнула гуком. Рик тисячі голосів, злитих в єдине «ЗІ ТОБОЮ!» був могутніший за будь-який орган. Аурі стояв, вбиравючи цю енергію, цю готовність. Біля нього, горда і непорушна, як скала, стояла Ельза. А позаду, Аріана дивилася на сина і плакала, не приховуючи сліз. Сліз за минулим і сліз страху за майбутнє.

Потім, коли народ ще не втихомирився, у небі розгорнулася видовищна подія. Зграї дронів, що раніше служили для розваг або спостереження, злетіли в повітря. Вони склали велетенську фігуру птаха-фенікса, що розпускав крила з полум'я з червоних та жовтих ліхтарів. Потім — образ меча, спрямованого на схід, в бік володінь Тигра. І нарешті — карту єдиної, звільненої Аріани. Натовп шаленів. Це була не просто красива картинка. Це була заява намірів. Технологія, яка служила волі, а не тиранії.

Святковий прийом у відновленій резиденції був стриманим. Тут були військові, дипломати, радники. Шампанське лилося рідко, але кожен тост був вивірений і глибокий. Аурі, тепер уже Правитель, відразу ж включився в роботу. Він говорив з міністром закордонних справ про пошук союзників у тому розбитому світі.

Потім до нього підійшов старий воєначальник, генерал Корш, той самий, що керував обороною столиці в останні тижні війни. —Ваша промова була сильною, — сказав Корш, його обличчя з мереживом шрамів було похмурим. — Але Тигр не любить красивих слів. Він любить кулі. —Я це знаю, генерале, — відповів Аурі. — Тому наш удар має бути швидким, як блискавка, і влучною, як постріл снайпера. Ми не можемо дозволити їм відновитися. Ми повинні вразити їх там, де вони не очікують. І ми переможемо. Не тому, що ми сильніші. А тому, що ми вільніші. А воля — це зброя, якої вони не розуміють.

Генерал, людина звиклая до холодного розрахунку, кивнув із повагою. У цьому юнакові була не лише запальність, але й стратегічний глузд.

Гості поступово роз'їжджалися. Розкішні машини на електриці, що вціліли, розвозили їх у різні кінці міста, залишаючи за собою тишу. Нарешті, у великій залі залишилися лише троє: Аурі, Ельза та Аріана. Слуги, вірні та тихі, прибрали останні сліди свята.