Глава 29

Світ за стінами її будинку продовжував горіти, але тут, у маленькому оазисі з вишитих серветок і запаху свіжої кави, панував свій, окремий порядок. Війна закінчилася не гучною перемогою, а глибоким, виснажливим стомленням. «Оракул» і «Валькірія» досягли кібернетичного пату, замкнувшись у нескінченній петлі взаємного заперечення, паралізувавши одна одну та всю глобальну мережу разом із собою. Світ повернувся у вік локальних мереж, радіопередач і живих голосів.

Тигр отримав своє: технологічну базу Аріани, розграбовану та знекровлену. Але дух Аріани, загартований «Валькірією», він зламати не зміг. Перемога була пірровою.

Ауріана стояла біля вікна, дивлячись на те, як її син, Аурі, обережно намазує масло на ще теплий хліб. Сонце, справжнє, не голографічне, осявало його обличчя. Вона пам'ятала той ранок, коли все почалося, і почуття абсолютної безпорадності. Тепер все було інакше.

— Мамо, ти мовчиш, — підвів на неї очі Аурі. Він був дуже спостережливим.

— Я думаю, як тобі все розповісти, — тихо почала вона, сідаючи напроти. — Війна закінчилася. Але не так, як ми сподівалися. Ті... Тигр... Вони тримають владу. Вони забрали наші сервери, наші заводи. Вони називають це анексією.

Вона бачила, як у очах сина застигає страх. Він чув історії.

— Але вони не забрали найголовніше, — голос Ауріани став твердим, впевненим. — Вони не забрали нашу волю. Вони не забрали наші серця. І вони не забрали тебе. Надія зараз — не в старих машинах. Надія — в нас. В тобі. У вашому поколінні. Ви будете будувати нове, інше, краще. Ви пам'ятатимете, хто ми такі.

Аурі мовчки кивнув, і в цю мить у двері постукали. Легко, але впевнено. Ауріана знала це стукіт.

Це була Ельза. Її Юрі. Її синова наречена. Дівчина з ясними очима та рішучим поглядом, яка протягом останніх місяців війни стала для Ауріани — другою донькою. Вона не втікла з міста, коли була можливість. Вона залишилася.

— Вибачте, що рано, — сказала Ельза, але її очі сяяли незвичайним для неї хвилюванням. Вона дивилася на Юрі. — Я... так рада тебе бачити, так хвилювалася...... ми не можемо більше чекати. Я чула  передачу по радіо. Відкривають реєстрацію. На один день. Бо мережа може знову впасти. Аурі... Давай одружимося.Я зберегла все..... Сьогодні.

У кімнаті завісала тиша. А потім Аурі розплющив очі і розсміявся. Це був сміх, звільнений від тягаря воєнного часу.

— Так! — сказав він, навіть не думаючи. — Так, звісно!

Ауріана дивилася на них, і серце їй розривалося від суміші болю за минулим і тріумфу за майбутнє. Це був акт непокори. Ак життя. Найкраща відповідь, яку можна було дати тиранії.

— Тоді почнемо готуватися, — сказала Ауріана, і в її голосі зазвучали давно забуті ноти влади та енергії. — У нас є всього кілька годин.

---

Підготовка до свята нагадувала блискавичну військову операцію. Ауріана відправила сусідських хлопчаків з запрошеннями — не паперовими, їх не було, а усними. «Сьогодні о п'ятій. Весілля Аурія та Ельзи. Наш дім».

Подруги  принесли все, що могло стати прикрасою: яскраві шалі, давно збережені для особливих випадків, гілки ялівцю з присадибного парку, свічки — дорогоцінні свічки, які рятували для найгірших часів. За кілька годин їхній скромний вітальний зал перетворився на казковий грот. Повітря пахло хвоєю та спеціями з глінтвейну, що грівся на грубі.

Столом завідували чоловіки. І не було ні одного блюда, приготованого за рецептом. Принесли те, що змогли знайти: домашній сир, в'ялене м'ясо, останнє варення з льохів, свіжі яйця від своїх курей. З цього склали бенкет, який смакував краще за будь-які палацкові делікатеси до війни.

Вінцем став торт. Його спекла  колишня кондитерка. Вона не мала какао чи вершків. Але в неї був мед, сушені ягоди та горіхи. Два яруси, прикрашені хитросплетінням з ягід та цукровою пудрою, зібраною з останніх запасів, — це було чудо.

Гості почали з'являтися ще до п'ятої. Прийшли всі: старі й малі, друзі та просто сусіди. Усі принесли подарунки. Не коштовності, а речі, які мали цінність у новому світі: рукавиці, сплетені власноруч, пляшку домашнього вина, новий дерев'яний посуд, кілька запасних свічок. Кожен подарунок передавали з оповіддю, з побажанням, з часткою душі.

Свято почалося. Тости були невимушеними і щирими. Бажали не лише любові та щастя, але й міцності, мужності та того, щоб їхній дім завжди був повним. Старий вчитель Аурія підняв кубок:

— За молодих! Нехай їхній союз буде міцнішим за титанові сервери та мудрішим за будь-які «Оракули». Бо вони будують його на тому, що не зламати ніякому алгоритму — на довірі, любові та пам'яті про те, хто ми є.

Музики не було. Тоді хтось почав співати. Стару пісню, яку знали всі. За ним підхопили інші. І за хвилину весь дім наповнився потужним, єдиним хором голосів, який лунав набагато гучніше за будь-який симфонічний оркестр.

---

Коли гості розійшлися, залишивши після себе теплу тишу і повний любові хаос, молодята залишилися наодинці у своїй маленькій кімнаті. Світло однієї свічки відкидало м'які тіні на стіни.

Аурі взяв Ельзу за руку. —Ти не боялася? Сьогодні? І взагалі... — його голос був тихим. —Боялася, — відповіла Ельза, дивлячись йому прямо в очі. — Але більше я боялася прокинутися завтра і зрозуміти, що ми втратили цей день. Що ми чекали, коли світ стане ідеальним. Він ніколи таким не буде. Він просто буде. Іншим. А ми маємо бути разом у будь-якому з цих світів.

Він обійняв її, притягнув до себе. Між ними не було більше ніяких слів. Були лише дотики, що розповідали історії, яким не потрібні були слова: про страх минулих днів, про полегшення цього вечора, про неймовірну ніжність, що проросла крізь тріщини у зруйнованому світі.