Глава 23

Скеля, немов величезний кам'яний страж, нависала над родовим гніздом Вальтерсів. Для генерала Кассіана це було місце, де час уповільнював свою біженську ходу. Саме сюди, під сірий, але живий камінь, він привіз свою сім'ю після того, як перші вихори цифрової війни вилися на вулиці міст. Повітря тут було густим і солоним від близького моря, змішаним з ароматом соснової смоли та вологих мохів. Воно було справжнім, на відміну від рециркульованого, кондиціонованого повітря бункерів. Над головою, пробиваючись крізь розріджений туман, сонце розпилювало бліде, але тепле світло, розфарбовуючи хмари в перламутрові тони.

Кассіан стояв, опершись плечем об холодну скелю, його велика долоня лежала на плечі дружини, Інгрід. Вона притулилася до нього, вбираючи його міцність, відчуваючи напругу, що сковувала його м'язи навіть у цю спокійну мить. Його погляд був прикутий до далекого обрію, за яким лежала війна. Вона йшла не в окопах, а в ефірі, але її наслідки були цілком реальними. «Оракул» щойно доповів про черговий успіх — знешкодження мережевого хабу «Валькірії» в секторі «Дельта». Суха статистика. Але перемога, про яку сповіщав беземоційний голос, відчувалася як порожня, холодна кімната. Вона не гріла серце, лише констатувала факт.

До них нечутними кроками, успадкованими від батька, підійшов старший син, Леон. Юнацька м'якість вже стерлася з його обличчя, залишивши лише різкі лінії напруги та втоми після двадцятигодинної зміни в командному центрі. Він був не лише сином, але і заступником батька, і цей тягар давався йому взнаки. «Батько.«Оракул» оновив прогноз. Ймовірність повного придушення опору Аріани в межах 72 годин становить 94,7%. Це... це перемога».

Кассіан повернув голову, і його проникливі озі зіткнулися з очима сина. У Леоновому погляді була гордість і злегка прихована тріумфальна втома. Але в очах генерала не було ні того, ні іншого. Лише важка, свинцева глибина. «Так,сину. Це перемога. Але яка ціна? — його голос був низьким і сипким, наче потертий пісок. — Ми воюємо з примарою, яка б'є нас нашими ж найглибішими страхами. Вони не стріляють у наших солдатів. Вони стріляють в їхню людяність. Це не та війна, для якої я вчився мистецтву тактики».

Інгрід міцніше притиснулася до нього. Її рука, тонка але сильна, знайшла його долоню і переплелася з його пальцями. Її дотик був живим, теплим якорем у цьому морі холодних розрахунків. «Ти робиш те,що маєш робити, Кассіане, — сказала вона тихо, але так, що кожне слово було чутно. — Ти захищаєш не лише землю під нашими ногами. Ти захищаєш наші спогади. Дім, де народився Леон. Сад, де маленька Елайна вперше побачила сніг. Ми повернемося. Скоро. Усі разом. Я ніколи не сумнівалася в цьому».

У її словах не було сліпої віри в зброю чи машини. Це була непоколибельна, як сама скеля, віра в нього, в їхню родину, в те, що після навіть найжорстокішої зими обов'язково настає весна.

Раптом у складці її легкого пальто пролунав ледве чутний, але настійливий вібраційний гудок. Вона дістала маленький, вигнутий комунікатор — не військовий зразок, а цивільну модель, яку вона берегла як талісман. На його екрані, поза межами будь-яких кордонних мереж, через захищений супутниковий канал, спалахнуло одне коротке речення:

«Сьогодні. 20:00. Скеля. Чекаю на вас усіх. Люблю. Мама.»

Це була її мати. Незламна, вперта жінка, яка відмовилася залишати старий сімейний маєток на прикордонній території, стверджуючи, що її діди захищали цю землю, а не тікали з неї. Зв'язок із тим сектором був офіційно втрачений одинадцять днів тому. Це повідомлення було не лише знаком життя. Воно було начебто голосом з того, колишнього, мирного життя.

Інгрід радісно зітхнула, притиснувши пристрій до серця. І її обличчя, таке виснажене турботами останніх тижнів, раптом осяяла сліпуча, щира усмішка. В очах виступили сльози — не від смутку, а від раптового, потужного сплеску надії. «Вона жива!— видихнула вона, і голос їй тріщав від емоцій. — Мама жива! Вони всі там! І ми... ми зустрінемося! Вже сьогодні!»

У цю мить, на вершині скелі, осяяні блідим зимовим сонцем, вони перестали бути генералом, його заступником і дружиною генерала. Вони були сім'єю. Абстрактна, проголошена машиною перемога раптом набула конкретних, до болю знайомих обрисів: стара кам'яна криниця в саду, запах печива з кухні, тепле світло у вікнах родового гнізда. Це був не тактичний успіх. Це було право на повернення додому.

Кассіан міцно, майже відчайдушно, обійняв дружину, притягуючи її до себе, немов намагаючись захистити цю крихту щастя від усіх жахів світу. Він глянув на сина і побачив, що і на тому обличчі з'явилася незвична для нього м'якість. Вперше за довгі місяці генерал відчув не холодний присмак перемоги, а теплу, всеосяжну хвилю справжньої надії. Він бився не за території на карті. Він бився за це саме почуття. За право на таку усмішку.

Але внизу, в тіні глибокого яру, прихований сезя віттям сосон, невеликий сферичний дрон із вигравіруваним на корпусі всевидячим оком — символом «Оракула» — завершив передачу даних. Його об'єктив, схожий на зіницю невідомої комахи, на мить затримався на групі людей на скелі, а потім дрон безшумно відірвався від гілки і зник у лісовій пітьмі. Навіть тут, у цьому святому місці, машина стежила. Аналізувала. І робила свої власні, безжальні висновки.