Глава 21

Тигр стояв біля вікна своєї штаб-квартири, дивлячись на темний східний обрій. В руці він міцно стискав портативний термінал зв'язку — той самий, що ось-ось мав з'єднати його з Нуріаною. Він знав, що ця розмова ні до чого не приведе. Він знав її дуже добре, занадто добре. Ця жінка ніколи і ні за що не відступиться. Її принципи були викарбувані з криці, а воля — з алмазу. Вона не зможе зрадити тих, хто вірить у єдність держави, навіть заради власного сина. Навіть заради миру.

Він знав це розумом. Але в глибині душі теплилась крихітна, ірраціональна надія. Надія на диво. Надія на те, що материнське кохання виявиться сильнішим за залізну волю Правительки. Ця надія і змушувала його натиснути кнопку виклику.

Ззаду, в кімнаті, тихо перешіптувались його сини. Він чув їхні розбіжності, розкол, що пройшов навіть крізь його власну сім'ю. Частина з них, молодші, мріяли про мир, про те, щоб усе якось владналось без крові. Інші, старші й більш гарячі, повністю підтримували батька і жадали незалежності або навіть помсти. Він не питав їхньої думки. Зараз це було не важливо. Рішення залишалося за ним.

Екран термінала ожив. З'явилось її обличчя. Вона не спала всю ніч, це було видно: та ж одежа, втомлені, позбавлені сну очі, які, однак, горіли холодним, незламним рішучім вогнем. Вона виглядала так, ніби вже прийняла свою долю і готова була нести її до кінця.

Розмова була короткою і безрезультатною. Вона говорила про відповідальність, про тисячі інших синів і дочок, яких вона не може зрадити. Він слухав, і остання надія в його душі згасала, немов свічка на вітру. Він останній раз спитав, чи вона не передумала. Відповідь була написана на її обличчі, ще до того, як вона її озвучила.

Зв'язок обірвався. Екран погас.

Тигр на мить закрив очі, відчуваючи вагу цієї миті. Все вирішено. Шлях переговорів остаточно закрито. Залишився лише один шлях.

Він різко розвернувся до синів і підлеглих, які чекали на його слово. —Все. Вона свій вибір зробила. Тепер наш черга. Привести війська в готовність номер один. Всі частини на кордоні. Авіація — напоготові. Чекати мого наказу.

Команда пролунала, як удар списа об щит. Навколо заметушились, затріщали зв'язком, загриміли двері. Механізм війни, раз запущений, вже не зупиниться.

Він їхав до оперативного штабу, дивлячись крізь вітро авто на темні контури лісів, що миготіли за вікном. Світало. Природа прокидалась, наповнена життям і спокоєм. Він згадав своє дитинство в таких самих лісах, спогади про безтурботні дні, про запах хвої та свіжої землі. Тепер же він знав: вже завтра це все може перетворитися на пепелище. Земля буде переорана вибухами, дерева — зламані і обвуглені, а повітря пройме запах диму і смерті. Йому було болісно й гидко від цієї думки. Він не хотів руйнування, але шлях назад був відрізаний. Він запустив маховик, який вже неможливо було зупинити.

У штабі його вже чекали генерали та офіцери, його однодумці. Атмосфера була напружено-зосередженою. На великих екранах миготіли карти, сили, дислокація військ. Вони обговорювали плани, пропонували різні сценарії першого удару. Голоси були різкими, дії — відшліфованими. Це була робота, якій вони навчались все життя, але заради якої всі вони таємно молились, щоб ніколи не знадобилось її застосовувати.

Коли остаточний план був затверджений, Тигр підійшов до центрального пульту. Усі затихли. —Наказ всім підрозділам. Початок активних бойових дій — о 06:00 завтра. Нехай доля буде до нас милостива.

Він вийшов з штабу, залишивши за собою гудіння оперативної роботи. Дорогою додому він знову дивився на ліс, що поступово золотився в променях сходу. Ця краса тепер здавалася йому похоронним співом. Він відчував страшну вагу свого рішення. Вагу, яку він ніс один, і яка, здавалося, ось-ось зламає йому хребет. Але назад шляху не було.