Глава 20

Важка тиша, що залишилася після зникнення Тигра, була гучнішою за будь-який вибух. Вага мільйонів життів, мільйонів долі, що раптом лягли на її плечі, здавалося, ось-ось зламає хребет. Зрада чи різанина? Жахливий вибір, позбавлений третього шляху.

Вібрація планшета знову пронизала повітря. Мар'яна (бо саме зараз вона була Мар'яною, матір'ю, а не Нуріаною, правителькою) несвідомо притисла пристрій до грудей, ніби це був останній рятувальний круг у штормі. Його слова горіли в її пам'яті, кожне — немов голка. "Мамо... Я боюся..."

Вона не могла дивитися на спляче місто, на ці тисячі вогників, кожен з яких тепер здавався докором. Вона різко розвернулася і вийшла з холодного кабінету, пройшла кілька темних коридорів, поки не опинилася біля дверей у свої особисті покої. Тут, у цих стінах, пахло не озоном від екранів, а звичною тихою злидністю і затишком.

Але сьогодні і тут не було спокою.

Її ноги самі понесли її не до ліжка, а до великої вальдори з темного дерева. Вона відкрила її, і на неї подихало теплом і далекими, коханими запахами дитинства — прального порошку, яким мили його речі, ледь вловимий аромат його парфумів, що в'яло залишився на тканині. Аріана. Так вона називала його в душі, коли ніхто не чув.

Її пальці, зазвичай такі впевнені і тверді на клавіатурі чи державній печатці, з немічною ніжністю торкнулися складеного непотьом рубашки. Його рубашки. Тієї самої, яку він носив перед тим, як піти. Сіра, з тонкою вишивкою біля коміра. Вона витягла її, притиснула до обличчя і вдихала, намагаючись знайти в цьому запаху силу, якої так бракувало.

І спогади нахлинули, немов хвиля.

Біль. Пронизливий, тугі, червоний. Вісім годин немов би на межі між життям і смертю. Крик, що роздирав горло, не її власний, а той, що йшов з глибини її істоти. Потім — тиша. І пронизливий, тріумфальний крик новонародженого. Він. Її хлопчик. Її Аріан. Його обличчя було зморщеним і червоним, а вона вважала його найпрекраснішою річчю у Всесвіті. Радість, яка змила всю біль, всі страхи. Його батько, тоді ще живий, сміявся і плакав одночасно, цілуючи її в вологий лоб. У них було майбутнє. Воно було сонячним.

Потім все пішло не так. Слабкий, хворобливий немовля. Нічні черги біля його ліжечка, мільйон лікарів, мільйон ліків, мільйон молитов, які вона, холодна раціоналістка, шепотіла в темряві, благаючи будь-які сили Всесвіту дарувати йому здоров'я. Вона боролася за нього. Боротьба за його життя була важчою, ніж будь-яка політична кампанія, будь-який державний переворот. Вона виграла. Він виріс. Виросив сильним, красивим юнаком.

А потім... потім він просто пішов. Не одружився, не створив сім'ї поруч. Віддалився. Вона не знала, де він зараз. Знала лише, що він десь там, у цій великій країні, і, можливо, саме тепер дивиться на те ж зоряне небо, що й вона. І боїться. Вона, яка подолала всі перешкоди, яка збудувала могутню державу, не могла зробити найпростіше — повернути сина додому, захистити його від страху, що його породила вона сама, своїми рішеннями, своєю війною.

«Може, існує шлях... знайти якийсь компроміс?»

Вона відкинула голову назад, відчуваючи, як сльози, рідкі та гіркі, котяться по скронях. Вона не плакала роками. Не могла собі дозволити. А зараз... зараз вона була просто матір'ю.

Вона підійшла до вікна у своїй спальні. Світанок уже розгорався, але ніч ще не відступила остаточно. І ось тоді вона побачила це. Яскраву смугу, що прорізала небо. Падаючу зірку. Велику, могутню, з яскравим хвостом, що горів золотом і червонним. Вона летіла на схід, у напрямку кордону, у напрямку тих земель, про які говорив Тигр.

Серце Мар'яни стиснулося. Це був знак. Знак чого? Руйнації? Сили?

А потім, за мить, за тією ж траєкторією, промайнула ще одна. Маленька, ледь помітна, ніжна зірочка. Вона на мить виникла і згасла, наче дитячий зітх.

І раптом Мар'яна зрозуміла. Це були вони. Вона і її син. Велика, могутня зірка-правителька, яка летить до своєї долі, і маленька, крихітна зірка її дитини, яка летить за нею, прив'язана невидимою ниткою, немов за законами небесної механіки. Їхні долі були нерозривно пов'язані. Її рішення — це не лише питання держави. Це питання того, чи згасне та маленька зірочка в полум'ї війни, чи продовжить сяяти.

Вона не могла відповісти синові. Що вона могла сказати? Що його мати, правителька, готова віддати його майбутнє, його мир заради територіальної цілісності? Або що вона готова зрадити тисячі таких же, як він, синів і дочок, які живуть на сході, заради його безпеки? Жодна з цих відповідей не була правильною.

Вона не хотіла вирішувати. Вперше в житті бажала, щоб хтось інший узяв на себе цю тягар. Але цього не могло статися.

Світанок набирав силу. Час, даний Тигром, витікав.

Мар'яна випрямилася. Сльози висохли. Вона ще раз глянула на небо, де згасли сліди падаючих зірок. Вона не знала, що робити. Але вона знала, що має знайти відповідь. Не тільки для себе. Не тільки для держави. А для нього. Для того, щоб колись він міг повернутися додому без страху.

Вона повернулася до столу, де лежав планшет. Вона не писала нічого у відповідь. Замість цього вона увімкнула захищений канал зв'язку зі своїм генеральним штабом.

— Підготуйте всі можливі сценарії евакуації мирних жителів з прикордонних зон, — сказав її голос, знову ставши твердим і безжальним. Залізна Правителька повернулася. Але тепер у її серці, крім рішучості, жила ще й благання сина. — І надайте мені повну картину наших дипломатичних активів. Ми маємо знайти тиск, який можна чинити на схід. До світанку.

Вона ще не здалася. І ще не почала війни. Вона купувала собі час. Годину. Хвилину. Мить, щоб знайти той самий третій шлях, який, може, існував десь у тінях між повною здачею і тотальною війною. Шлях, який дозволить і їй залишитися гідною своєї корони, і йому — не боятися.