Глава 13

Ранок зазирнув у її опочивальню холодними, блакитними променями, перш ніж ілюзія зоряного неба на стелі згасла. Ауріана прокинулася ще до дзвінка будильника — ця звичка залишилася з тих часів, коли сон був розкішшю, а не потребою. Образ вчорашніх «союзників» і їхня зрадницька розмова були першим, що спалахнуло в свідомості, наче ножем. Але біль давно перетворився на холодний камінь у грудях.

Вона підвелася з ліжка. Повітря в спальні було прохолодним. Легким рухом вона активувала екосистему будинку, і приховані панелі системи «розумний дім» безшумно замкнули температуру на заданій позначці. Вона не поспішаючи пішла до вікна, дивлячись, як сонце заливає світлом сади Елізіуму — міста-саду, серця її імперії. Все виглядало досконалим, мирним. Таким, за яке вона боролася.

Увійшовши до своєї бібліотеки-святилища, вона знайшла на столі вже приготований сніданок: чашку ароматного трав'яного чаю та легкий фруктовий десерт. ЇЇ штучний інтелект знав її звички до дрібниць. Вона сіла, ковтаючи кволі сонячні промені, що пробивалися крізь вітраж, і взяла в руки тонку, амальгамну чашку.

Саме тоді з-під столу донеслося ледь чутне гуркотіння. Мурчик, її силіконовий вартівник, вийшов з режиму очікування і потерся об її ногу. Його блакитні очі-камери мерехтіли.

«Що маєш показати, друже?» — тихо промовила вона.

Котик проєктував на стіну звіт про ранкову активність гостей. Всі вони вже були на ногах, збираючись у їдальні на офіційний сніданок перед Радою. Ауріана пробіглася поглядом по обличчях. Ті двоє, з кімнати 4Б, виглядали особливо зібраними, їхні посмішки були натягнутими, а погляди швидкими. Вона вже знала, чому.

І раптом, дивлячись на ці зображення, на цю гру масок, її серце ніби прокололи гострим льодом. Згадка прийшла непрохана, болюча і яскрава, наче вчора. Хуліо. Її син. Її спадкоємець. Її велика раніша.

Він був сонцем імперії. Саме він, а не вона, був тим, хто справді зміг об'єднати навколо себе всі клани, хто своєю щирістю та розумом поставив імперію на шлях неймовірного процвітання. Вони жили щасливо, вона, її чоловік — тоді ще живий — і Хуліо. Країна цвіла. А потім було його двадцятиріччя. Велике свято. Весь замок сяяв. Вони з чоловіком зустрічали гостей у головній залі, сміялися, приймали подарунки. Вона так яскоро пам'ятає, як Хуліо, сяючи, підвів до них дівчину — свою наречену — і її родичів. Він був таким гордим, таким щасливим. Потім був танець. Вона зробила промову про майбутнє, про любов, про надію. Вони були щасливі.

А потім... ніч. Хуліо просто зник. Ніби його поглинула земля. Його не знайшли ні в замку, ні в місті. Вони кинули на пошуки все: власну гвардію, армію, детективів. Прочісували ліси, перевіряли кожен сантиметр. Вона сивіла за днями, за тижнями марних пошуків. Її чоловік не витримав горя, його серце зупинилося рік потому. А вона залишилася. Одна. З імперією, що раптом здалася їй велетенською, порожньою кліткою.

Вона зітхнула, відставляючи порожню чашку. Сльоз не було. Висохли роки тому. Залишилася лише порожнеча та холодна, як сталь, рішучість.

Вона підвелася і, не дивлячись більше на голограму, пішла готуватися до Ради. Сьогоднішній день був важливим.

На третьому поверсі, у Залі Дубового Раду, зібралася вся верхівка імперії. Повітря гуло від напружених голосів і прихованих амбіцій. Ауріана увійшла останньою, у своєму найофіційнішому вбранні, її погляд спокійний і незламний. Вона обмінялася формальними посмішками та рукостисканнями з усіма, зокрема з тими двома «обіцянками». Її усмішка була ідеальною, але вона вже знала, що після засідання попросить їх залишитися.

Засідання почалося. Питання про новий закон про цензуру було найгарячішим. Ті двоє виступили різко, з, на перший погляд, вагомими аргументами про свободу слова та необхідність прогресу. Вони говорили красномовно, сподіваючись заручитися підтримкою колег. Але Ауріана була готова. Вона не сперечалася. Вона слухала, а потім, коли настала її черга, виклала свій контр-виступ. Він був бездоганним, пронизаним цифрами, цитатами з законів, історичними паралелями. Вона говорила тихо, але кожне її слово було важким, як свинець. Вона не захищала закон — вона демонструвала його абсолютну необхідність для виживання держави. Один за одним члени Ради, навіть ті, хто хвилювався, кивали. Голосування було проведено. Закон схвалено. Її перемога була повною.

Коли зала спорожніла, вона звернулася до двох змовників: «Пане Малкольме, пані Елінор. Будь ласка, залиштеся на хвилинку».

Вони підійшли, намагаючись приховати нервозність під марою поваги.

«Ваші аргументи були... дуже енергійними»,— почала вона, дивлячись на них прямо. «Я ціную прагнення до прогресу. Але прагнення, не підкріплене стратегічним баченням, нагадує вітрило без керма. Воно може розірвати весь корабель». Вона говорила м'яко, але кожне слово несе крижану вагу. «Я очікую, що відтепер ваша енергія буде спрямована на зміцнення імперії, а не на створення розколу. Нехай сьогоднішнє вашого рішення буде останнім у такому дусі. Це не загроза. Це рада».

Вони вимямлили щось про розуміння та вдячність і вийшли, не дивлячись їй у вічі.

Вони вийшли з замку бліді, не промовляючи ні слова, аж поки не опинилися в захищеній салоні своєї швидкісної машини. Лише коли авто рушило, Елінор видихнула: —Вона знає. Вона все знає. —Заспокойся,— буркнув Малкольм, але його власні руки тремтіли.— Вона не може знати все. Вона лише налякала нас. —Налякала? Вона розбила нас на Раді, наче дітей! Її сила... вона нелюдська. Нам потрібна страховка. Потрібно прискорити план з її сином. Малкольм похмуро кивнув,дивлячись на місто, що линуло за вікном. —Ти права. Слухай, мої люди в таборі Кассіана кажуть, що Хуліо ще живий. Тримається міцно. Кассіан його не торкається, він розуміє його цінність. Це просто найцінніший полон. —Можна спробувати викупити його? — запропонувала Елінор. — Вона ж віддасть за нього все. Напевно, навіть владу. Малкольм гірко усміхнувся. —Викупити? У Кассіана? Він не торгує, він колекціонує зброю. А Хуліо — це зброя, спрямована прямо в серце Ауріани. Ні. На такий крок він не піде. Але... якщо вона дізнається, що ми знаємо, де він... це дасть нам неабияку силу. Потрібно лише знайти спосіб повідомити їй це так, щоб це виглядало не як зрада, а як... прояв лояльності. Це наш козир. Грати його потрібно в самий ідеальний момент.