Глава 11

Оплески стихли, останні гості від'їхали, а сяюче дронами небо повернулося до своєї звичайної, зоряної глибини. Вечір був бездоганною перемогою, ще одним досконало виконаним актом у великій п'єсі влади. Але театр опустів, і акторка, нарешті, змогла зняти маску.

Ауріана пройшла крізь безмовну порожнечу свого розкішного будинку. Високі підбори, що робили її величнішою за усіх у залі, тепер глухо цокали по холодному полированому матеріалу підлоги, наголошуючи на самоті. Енергія вечора ще жила в ній гулким відлунням, але вже починала змінюватися звичною втомою.

Вона зупинилася біля нічим не примітної стіни з матового сріблястого металу. Легкий рук руки — і панель безшумно зісунулася, відкриваючи прохід до її справжньої фортеці, її святилища.

Тут, за позірною недосяжністю скла та сталі, жив зовсім інший дух. Повітря пахло старовинним папером, воском для дерева і ледь вловимим ароматом лаванди. Це був не кабінет, а радше бібліотека серця. Стіни від підлоги до стелі були укриті полицями з книгами у шкіряних палітурках, сучасними голографічними дисплеями з електронними творами та старовинними фоліантами в розбитих коріннях. На стінах висіли не голографічні картини з прийому, а тонкі акварелі, мальовничі ескізи та фотографії з різних куточків планети.

Тут панував затишок і жіночність, яких ніхто ззовні не міг і уявити. М'які килими розсіювали холод матеріалу підлоги, а на глибокому кріслі біля каміну (справжнього, хоча й імітованого під біокамін) лежало кілька шовкових подушок. На підвіконнях, замість строгих лінійних композицій, стояли горщики з живими квітами, їхнє цвітіння яскраво контрастувало з монохромністю зовнішнього світу.

У центрі кімнати стояв масивний дерев'яний стіл, завалений паперами, рукописами та антикварними приладдями. На ньому же розташувався неймовірно потужний комп'ютер, екран якого був тонким, як листок паперу. А поряд, обережно покладена на окремий подавач з темного дерева, лежала єдина в своєму роді книга. Її палітура була зі шкіри невідомої тварини, з витисненими давно забутими символами, що здавалося, поглиналі навколишнє світло. Це була її книга магії, найтаємніший радник і провісник.

Ауріана зняла незручні підбори і босоніж пішла до столу. Вона торкнулася старовинного фоліанта, і здавалося, ніби від цього дотику в повітрі задзвеніла тиша. Вона закрила очі, запитавши внутрішньо: «Чи був сьогоднішній указ про інвестиції в освіту правильним? Чи принесе він плоди?»

Відкривши очі, вона розгорнула книгу на випадковій сторінці. Її погляд впав на рядок, написаний вигнутими літерами: «Знайди мудрість у тиші, а силу — у власному серці. Шлях, вказаний з добротою, завжди веде до істинної могутності». Вона зітхнула з полегшенням. Вона зробила все правильно.

Потім вона опустилася в крісло, відкинула голову назад і просто дихала, насолоджуючись тишею. Її погляд блукав по рядах книг на полицях. Багато з них були написані нею самою. Вона була не лише правителькою, але й письменницею, чиї твори виходили мільйонними тиражами. Вона не писала вручну. Вона вмикала запис, зручно влаштовувалась у кріслі, продумувала сюжет і починала говорити. Її чистий, виважений голос перетворювався на текст завдяки штучному інтелекту, який миттєво структурував, редагував і відправляв видавцям. Уже за кілька годин її новий твір, одягнений у товсту, розкішну палітуру, займав почесне місце на цих самих полицях.

Раптом із темного кута кімнати донеслося ледве чутне гудіння. До неї на коліна стрибнув невеликий силіконовий котик. Його очі — дві великі камери з сенсорами нічного бачення — засяяли м'яким блакитним світлом. Це був її вірний робот-компаньйон, її «сторожовий котик».

«Що в них там, Мурчик?» — тихо спитала вона, ковзаючи рукою по його спинці.

Котик вмигнув. Його очі спроєктували на вільну ділянку стіни голограму — карту замку з безліччю світяться точок. Одна з них, у гостевому крилі, була виділена. «Покажи кімнату 4Б»,— сказала Ауріана.

Голограма змінилася, показавши чітке зображення номера, де мешкала запрошена молода пара — так звані «нова обіцянки політики». Вони не знали, що кожна кімната в цьому будинку, крім її святилища, знаходилася під пильним наглядом. Вона бачила, як вони, нарешті відірвавшись від святкових масок, розмовляють. Їхні обличчя були суворими, жести — різкими.

Ауріана торкнулася інтерфейсу на підлокітнику крісла. «Підсилити звук».

Голоси наповнили кімнату, чіткі і злісні. «...її шоу сьогодні ввечері мене вже втомило.Всі ці проекти, вся ця «доброта» — лише ширма, щоб прикрити її прагнення до абсолютної влади. Ми мусимо щось зробити. Завтра на раді ми маємо виступити проти її нового закону про цензуру...»

Ауріана вимкнула звук. Серце її стиснулося, але обличчя залишалося кам'яним. Так, вони були не друзями. Вони були ворогами, які харчувались за її столом і сміялися її жартам. Вона нічого не сказала, не подала виду. Вона просто погладила робо-котика, і той вимкнув проекцію.

Повернувшись у свою спальню, вона ввімкнула нічні лампи, що створювали на стелі ілюзію зоряного неба Елізіуму. Вона лягла у ліжко, але сон не йшов. Перед її внутрішнім поглядом стояли образи: сяючий прийом, сторінка магічної книги, злісні обличчя так званих союзників.

Вона нічого не зробить зараз. Не потрібно було ні криків, ні арештів. Це було грубо і неефективно. Вона була мисткинею, а митці творили з тонкощами. Вона вже знала,що робитиме завтра на раді. Її вирішальний крок буде вишуканим, несподіваним і безжалісним. Але це буде вже завтра.

А зараз вона закрила очі, намагаючись знайти втіху в тиші та образах майбутньої книги, яку вона почне диктувати вже скоро.