Глава 8

Білий Тигр повернувся у свій замок — могутню цитадель, що виросла із сірої скелі, наче продовження самої природи. Її вежі впивалися в похмуре небо, а кам'яні стіни, відполіровані вітрами і дощами, холодно відблискували у променях повного місяця. Замок був одночасно і фортецею, і палацом, і древнім притулком для його роду.

У своїй найвіддаленішій кімнаті, де технології немов перепліталися з магією, Маркус нарешті розклався. Він здійснив точний рух пальцями біля скронь і зняв дві крихітні, майже невидимі лінзи, що приховували справжню глибину його блакитних очей. Ці лінзи були його очима в чужих світах: вони вміли зчитувати інформацію, аналізувати загрози та фіксувати все, що бачили. Він вставив їх у спеціальний апарат, що нагадував кришталеву квітку, і на стіні перед ним ожили голографічні знімки.

Знімки міста, каналів, людей… Але одним із них він передивлявся особливо довго. На ньому була вона. Астрід. Її силует на тлі води, обличчя, освітлене ледь помітним світлом ліхтаря, напружене і в той же час зачароване. Він дивився на цей кадр, наче намагаючись розгадати таємницю, що ховалася за її поглядом.

Раптом двері відчинилися без стуку. У кімнату увійшли тринадцять фігур. Дванадцять юнаків зі сталевими поставами і очима, ідентичними батьковим — холодними та спостережливими. А попереду них — жінка з довгим сріблястим волоссям, що спадало на подобу водоспаду. Її краса була сувора і вічна, як і скеля, на якій стояв замок. Це була Фрейя, його дружина, істота такої ж могутньої породи.

— Повернувся не пошкодженим, — промовила вона, і в її голосі пролунало не стільки занепокоєння, скільки констатація факту. Її погляд ковзнув по голографічному зображенню, але коментаря не було.

Сини оточили батька, розпитуючи про подробиці поїздки, про світ людей, його дива та небезпеки. Маркус розповідав лаконічно, але з тією повагою, з якою військовий звітує перед рівними. Вони довго розмовляли про політику чужих світів, про тенета могутніх кланів та про те, як зберегти рівновагу.

Коли розмова вщухла, настала незручна пауза. Старший син, Ерік, зробив крок уперед. Його поставка була непокірною, але в очах читалася повага. —Батько. Мені потрібна твоя згода. Я бажаю одружитися на дівчині з роду Сірих Вовків. На Єві.

Тиша в кімнаті згустилася. Маркус замислився, його погляд знову мимоволі склався до знімка Астрід. Він підійшов до сина, уважно вдивляючись у його обличчя. —Кохання — це полум'я, яке може і зігріти, і спалити дотла, — промовив він спокійно. — А союз родів — це стратегія. Ти впевнений, що ці два вогні можна об'єднати?

— Я впевнений у своїх почуттях, батько. —Почуттях до неї, чи до її імені? — запитав Маркус, і питання повисло в повітрі, наче клинок. — Я дам свою згоду. Але спочатку вона має пройти випробування. Не силу чи спритність, а випробування серця.

Всі завмерли. —Вона повинна добровільно відмовитися від того, що дорожче за все для неї. Не заради тебе, Еріке. А заради ідеї кохання, заради правди, що живе в ній самій. Лише тоді ти зможеш бути впевненим, що її серце б'ється в унісон з твоим, а не з ритмом вигоди. Приведи її до Скелі Істини завтра вночі. Ми влаштуємо випробування.

Ерік кивнув, ухвалюючи волю батька. Рішення було прийняте. Шлюб міг об'єднати клани або розпалити давню ворожнечу, і Маркус-Тигр мав бути впевненим на всі сто. Він знав, що найміцніші союзи будуються не на силі, а на довірі, і саме цю істину мала довести його майбутня невістка.