Глава 7

Ранок застав Астрід з почуттям, що минула ніч була сном. Але холодний метал ключів у кишені та глибоке розколоття почуттів нагадували — все було наяву. Вона не могла сидіти на місці. Потрібно було рухатися, робити щось звичайне, щоб впорядкувати думки. Вона вирішила поїхати до подруги, Ліни, яка мешкала в мальовничому будиночку на околиці Стокгольма, біля самого озера.

Дорога за кермом своєї старенької машини заспокоювала. Залишаючи місто позаду, вона милувалася краєвидами: густі соснові ліси, що нахилялися над дорогою, промені сонця, що грали на гладі темно-синіх озер, час від часу з'являлися червоні будиночки з білими віконцями, розкидані по схилах. Ця скандинавська ідилія різко контрастувала з тією нічною таємничістю, що оповила її.

Під'їжджаючи до будинку Ліни, вона відразу ж відчула щось не так. Вхідні двері були розчинені настіж. Це було дивно, адже Ліна завжди скаржилася на комарів. Серце Астрід закалатало швидше. Вона залишила машину і обережно увійшла всередину.

— Ліно? Ти тут?

З вітальні почувся сміх. Астрід пройшла далі і зупинилася на порозі. За великим дерев'яним столом сиділи не лише Ліна, а ще дві її подруги — Марта та Інга. Всі три були захоплено зосереджені на тому, що відбувалося на столі. Між склянками чаю, свічками та пучками засушених трав лежала велика карта з зодіакальними символами, поруч — справжній хрустальний куля і кілька дивних склянок з рідинами різних кольорів.

— Астрід! Ось ти де! — вигукнула Ліна, підводячись їй назустріч. — Заходь, заходь! Ми якраз експериментуємо.

Виявилося, подруги займалися не хімією, а стародавніми практиками. Вони змішували не хімікати, а ефірні олії та трав'яні настоянки для створення атмосфери для «погляду крізь завісу», як вони це називали.

— Ми гадаємо на майбутнє, на судьби, на істот, — пояснила Марта, акуратно з'єднуючи кілька крапель олії сандалу з олією полиню в спеціальній чаші. Суміш зашипіла і видала легкий димок, що пахв лісом і таємницею.

— Приєднуйся, Астрід! — запропонувала Інга. — Можемо погадати на кого завгодно. Навіть на твого нового знайомого, про якого ти розповідала в листі.

Астрід, якій кортить було розвіяти напругу останніх годин, погодилася. Вона сіла за стіл, і подруги почали ритуал. Вони запалили спеціальні свічки, зосередилися на образі незнайомця з готелю, і Ліна опустила кілька крапель дивної рідини в полум'я. Дивний запах заповнив кімнату.

Раптом у центрі столу, у димці від свічок, здалося, проступив образ. Спочатку нечіткий, а потім все ясніший: великий, могутній білий тигр з блакитними, як крига, очима. Він гордо сидів, ніби очікуючи на щось.

Подруги розсміялися. —Оце так! — скрикнула Інга. — Ти, наша пантера, знайшла собі білого тигра! Це ж символ сили та захисту! Незвичайний союз.

Астрід заперечесно захитала головою. —Та годі вам! Це просто фантазії. Він звичайна людина. Ну, майже звичайна. Я бачила його. Це не може бути правдою. Давайте ще раз, це помилка!

Вони вирішили повторити. Знову зосередилися, знову краплі в вогонь. І знову в диму проступив той самий величний білий тигр. Але цього разу образ змінився. Тигр поступово перетворився на людську фігуру — високу, струнку, в темному плащі. Це був він, Маркус. А за ним, в тінях, стояло ціле військо таких саме, як він, могутніх істота у блискучих обладунках. Він був їхнім лідером, воїном.

Астрід завмерла з відкритим ротом. Це було надто реально, щоб бути випадковістю. —Що... що це? — прошепотіла вона.

Потім, намагаючись відновити легковажну атмосферу, вона змушено засміялася: —Ну, якщо в мене такий красень-тигр, то де ж ваші? Давайте погадаємо і на ваших чоловіків!

Але подруги вже втомилися від магії. —Годі на сьогодні, — сказала Ліна, задуваючи свічки. — Енергія виснажена. Краще давай допоможеш нам приготувати смачний пудинг. Справжній, англійський, ми пообіцяли собі справжню бентезі.

Напруга розвіялася. Вони всі разом пішли на кухню. Астрід з головою поринула в звичайні радощі: вони змішували вершки, цукор і ваніль, жартома розмазували один одному по обличчю борошно. Тісто для пудингу вийшло ніжним і повітряним. Вони запекли його до ідеальної золотистої скоринки. Під час вечері, запиваючи пудинг ароматним чаем, вони сміялися, розповідали смішні історії з життя і радили Астрід частіше приїжджати, щоб влаштовувати такі ж затишні вечори.

Настав час роз'їжджатися. Марта та Інга попрощалися і поїхали. У будинку залишилися лише Астрід і Ліна. Прибравши посуд, вони розговорилися про роботу. Астрід згадала про неймовірну нічну фотографію Маркуса біля каналу, яку вона зробила ще до їхньої розмови, і показала її на екрані фотоапарата.

— Я хочу зробити її головною для нового номера журналу. Він ідеально передає ту атмосферу таємничості.

Ліна уважно подивилася на знімок. На ньому був загадковий силует у плащі на тіні кам'яних стін, освітлених ліхтарем. Дуже ефектно. Але обличчя було розмитим, а в позі відчувалася нелюдська грація.

— Астрід... — обережно почала Ліна. — Це чудовий кадр. Але я б не робила його публічним. Поглянь на нього: він схожий на розшукуваного шпигуна чи детектива з трилера. Раптом його дійсно хтось шукає? Або йому самому не сподобається така публічність? Це може накликати неприємності. І на тебе, і на нього. Краще зміни його на щось нейтральніше.

Астрід задумалася. Слова подруги лунали розсудливо та логічно. Вони були зовсім з іншого, звичайного світу. Світу, де не було місій, переходів та білих тигрів. Світу, в який вона намагалася повернутися сьогоднішньою поїздкою.

Вона кивнула, прибираючи фотоапарат. —Можливо, ти маєш рацію. Дякую, Ліно.

Але в її серці вона знала, що ніколи не видалить цю фотографію. Бо це був не просто знімок. Це був ключ. І вона була тепер його хранителем.