Глава 5

Після розмови з Маркусом, лінія раптово обірвалася. Астрід здивовано потрясла телефоном, але відновити зв'язок не вдалося. «Дивно», — подумала вона, але, відкинувши сумніви, повернулася до керма. Її Volvo плавно покотився уздовж узбережжя, минаючи соснові гаї, поки не зупинився біля великого, сучасного будинку, зануреного в зелень.

Це була не просто оселя, а мрія фотографа. Велика частина фасаду була зайнята панорамними вікнами від підлоги до стелі, які впускали всередину навіть найменший промінь шведського сонця. За склом, на широкій веранді, було розкидано безліч яскравих керамічних горщиків з пишними гортензіями, геранью та дивовижними блакитними квітками, назви яких знав тільки ландшафтний дизайнер. З верхнього поверху нависав просторий балкон з прозорими перилами, що не заважали огляду.

Вона зайшла всередину. Простора зала, де вона приймала гостей, була світлою і мінімалістичною: білі стіни, світла деревина підлоги, довгий диван. На полицях, однак, панував творчий безлад: стоси журналів, розкидані об'єктиви, павербанки та картки пам'яті. Вона поклала свою дорогу камеру на спеціальну полицю біля входу, немов роздягаючи дорогого гостя, і зітхнула від задоволення.

Першим ділом — ванна. Велика, кам'яна, з видом через панорамне вікно на сосни. Гаряча вода з ароматними оліями змила втому дня. І в цій розслабленій атмосфері до неї повернулися образи вечора. Його неймовірно інтенсивний погляд, його незграбна, але сповнена внутрішньої сили стать, і та дивна історія з ноутбуком. Вона посміхнулася. «Хто ж він такий?»

Після ванни, вбравшись у зручний домашній светр та штанці, вона підійшла до свого потужного монітора. Комп'ютер працював сьогодні з неймовірною швидкістю. Вона відкрила теку з щойно завантаженими знімками. Серед сотні кадрів з Стокгольма її погляд затримався на серії зробитих нею ж таємно портретів Його.

Але одна фотографія вразила її особливо. Вона навіть не пам'ятала, коли зробила цей кадр. Наче хтось інший натиснув на спуск у найдосконалішу мить. Вони стояли на набережній, і раптовий порив вітру з Балтики розвіяв її світле волосся і відкрив обличчя. Він, здавалося, реагував на це рух, обіймаючи її за плече, немов захищаючи від холоду. Але це не було головним. Головним були їхні погляди. Вони дивилися один одному в очі. У її — щире захоплення та цікавість. В його глибоких, блакитних, як льодовикове озеро, очах — не просто порожнеча, а щось на зразок захвату, немов він вперше бачив не просто людину, а цілий всесвіт. Сонце ховалося за шпилями, заливаючи їх золотистим світлом. Виходило неймовірно емоційно, сильно і… дуже інтимно. Як у двох закоханих.

«Боже, це ж геніально», — прошепотіла вона. Це була не просто красива фотографія, це була історія. Без коливань, вона відіслала файл арт-директору Vogue Scandinavia з коротким повідомленням: «Можлива обкладинка наступного місяця? Це щось особливе».

Потім вона спустилася на перший поверх, у невелику кімнату, яку називала «темрявою». Тут не було великих вікон, лише м'яке, приглушене світло від нічних ламп. Стіни були забрані стелажами з архівними знімками, старими камерами та невідзнятою плівкою. Астрід закрила очі, зосередившись. Коли вона їх відкрила, у темряві кімнати загорілися два жовто-зелених вогники. Її струнка, людська форма почала змінюватися, зростаючи, вкриваючись коротким, глибоко чорним, майже синім оксамитовим хутром. Тепер у кімнаті стояла велична чорна пантера. Вона вийшла у спеціальний ліфт, прихований за стелажем, який попрямував униз, у підземелля під будинком.

Пройшовши низьким кам'яним коридором, пантера вийшла у ліс. Ніч була її стихією. Вона мчала серед дерев, як жива тінь, непомітна і нечутна. Її метою була невелика галявина, де стояв крихітний, акуратно зроблений будиночок з колод, більше схожий на ритуальну споруду.

Коли пантера наблизилася, двері відчинилися. З будинку вийшла не людина. Це був високий, стрункий механізм з полірованого срібла та матового обсидіану, зі світловими смугами, що пульсували вздовж його кісток. Робот зроблений з елегантністю, невластивою людській техніці. Пантера підійшла і доторкнулася чолом до його холодної руки. Потім вона відкрила пащі, і з-під язика на долоню робота вислизнув крихітний, згорнутий у трубочку листок паперу.

Робот кивнув, беззвучно повернувся і зник у будиночку. Пантера, виконавши свою місію, розвернулася і стрибнула назад у темряву лісу.

Незабаром Астрід, знову в людській подобі, вже сиділа у своїй світлій залі за комп'ютером. У її руці був той самий листок. Вона уважно сфотографувала його з різних ракурсів, зберегла знімки в зашифрованому архіві, а потім уважно прочитала послання, написанне дивними, хвилястими символами, які неможливо було віднести до жодної мови Землі.

Повідомлення було коротким, але збурюючим: «Об'єкт „Льодяне Серце“ активовано. Контакт встановлено. Підготуйте планету до переходу. Чекайте сигналу. Терміново».

Астрід глянула на екран свого комп'ютера, на світлячку, що позначав його готель. Він був її контактом. Випадковим? Навмисним? Тепер вона мусила передати це йому. Терміново. Вона взяла телефон. Їй потрібно було знайти спосіб зв'язатися з таємничим незнайомцем зі смажними карими очима. Їй було цікаво, що він про все це подумає.