Глава 2 Пробудження Голоду

Повітря над Великим Хребтом, завжди напружене та густе від магії, тепер здавалося закам'янілим від очікування. Наказ Володарки Ауріани пройшов крізь кожен камінь, кожну ущелину, кожну душу її народу. Хребет, ця велична спина світу, пробудився до життя, але не до спокою — до війни.

Частина друга: Пробудження Голоду

Великий Хребет кишів від діяльності, наче мурашник, який потурбували. З безлічі печер та гротів, вирізаних у скелях, вилітали й вибігали легіони. Але не прості воїни. Це були Летючі Легіони.

Ауріана стояла на найвищому шпилі Оглядового Зубця, її довге волосся розвівав вітер, що народився від тисяч крил позаду неї. Її очі, холодні та прозорі як крига, спостерігали. Вона не віддавала нових наказів — її перший наказ був досконалим і чітким. Зараз була година виконання.

Легіонери на землі, заковані в сірий камінь, що поглинав світло, вибудовувалися в блискучі фаланги. Списами вони стукали об щити, і цей стук — повільний, важкий, неминучий — був барабанним боєм для цієї підготовки. Вони були непорушним фундаментом оборони, скелею, об яку має розбитися лють Тигра.

Але справжнє диво відбувалося в повітрі. Інші легіонери, зі складними сплетіннями мембранних крил за спинами, ширяли у формаціях, що нагадували зграї хижих птахів. Вони виписували в повітрі складні фігури: розсіювалися хмарою, щоб уникнути уявної атаки, потім зливаючись у щільний клин, здатний протаранити будь-яку перешкоду. Лезія їхніх списів і сокир блищала в блідому світлі, що пробивалося крізь хмари. Вони були мечем, що відсіче загрозу, перш ніж вона торкнеться землі.

Ауріана кивнула із задоволенням. Її воїни були готові. Хребет був готовий. Вони зустрінуть цю давню тінь не зі страхом, а з залізною рішучістю.

А тим часом, у глибокій западині на межі світів, де навіть камінь здавався мертвим і бездушним, він пробуджувався.

Спочатку нічого. Лише мертва тиша. Потім — ледве помітний тріск. З-під шару столітьми накопиченого пилу та каміння просунувся один-єдиний кіготь. Білий, матовий, наче з полірованого альбастру, але за довжину та гострячу з перевалюючу людський ріст. Він непохитно простягнувся до неба, немов би вимірюючи простір.

З незрозумілої паузи, з тієї ж самої точки, виріс другий. І ось уже рух став наполегливішим. Каміння затріщало, зсуваючись. Пилу піднявся хмарою. І з-під нього, повільно та величаво, піднялася ціла лапа. Могутня, мускулиста, вкрита сліпуче-білою шерстю, з кігтями, схожими на крижані списі. Вона на мить зависла в повітрі, а потім з неймовірною силою вп'ялилася в землю, зриваючи пласт мертвої породи. Це був рух не просто пробудження. Це був рух наміру. Досягти. Знищити. Проковтнути.

І коли лапа впилася в грунт, з іншого боку від Білого Тигра стався інший рух. Швидкий, ривкоподібний, невпізнаваний. Це була та сама постать. Вона не виповзала, не піднімалася — вона просто з'явилася з тіні, наче ї вона там завжди була. Вона не стояла на місці, безперервно обертаючись навколо власної осі, зливаючись у розмитий, незрозумілий силует. Це не була хода — це було безперервне ширяюче обертання на 360 градусів, швидке та майже примарне. У ньому була тривожна, нездорова енергія.

Нарешті, Білий Тигр відкрив очі. Два крижані озера, що палали зсередини древнім, ненажерним голодом. Він глибоко вдихнув, і весь простір зітхнув разом з ним. Він був цілий. Він був живий.

У той же момент зупинилася і таємнича постать. Обертання припинилося так само раптово, як і почалося. Тепер її можна було розглядіти, але це нічого не прояснило: форма була людською, але розмитою, ніби дивишся крізь спінений лід. Обриси постійно тремтіли і плавали.

Тигр повернув свою величну голову до фігури. Його голос пролунав не звуком, а вібрацією, що розколювала кістки і розум. —Я... пробудився.

Фігура відповіла голосом, схожим на дзвін розбитого скла, складений з тисячі різних відтінків. —Бачу. Світ... змінився. Він повний неймовірних шумів. Нових вібрацій. Я їх відчуваю.

— Голод... — просто сказав Тигр. — Віковий. Абсолютний. Цей Хребет... він заважає. Він повинен бути з'їдений.

Таємнича істота знову заворушилася, наче скануючи простір. —Вони чекають на тебе. Там, на вершині. Вони побудували стіни з каменю та стали. Вони думають, що це має значення. Але це не так. Їхня справжня сила... і їхня справжня слабкість... у зв'язках.

Тигр прицільно подивився на фігуру. —Зв'язках?

— Вони називають це нейромережами. Нервовими сітками розуму. Вони оповили весь свій Хребет невидимими нитками. Вони спілкуються, координують, чують один одного. Це робить їх сильними, як один організм. Але...

Істота зробила паузу, і її форма застигла на мить, набуваючи більшої чіткості — ніби усмішка. —...це також робить їх вразливими. Їхня сила — це їдина точка відмови. Розірви одну нитку — послабне весь узор. Розірви головну — і вся тканина розсиплеться. Вони не розуміють, що їхня оборона — це те, що я можу перетворити на зброю проти них самих. Їхні "нейросіті"... це не щит. Це пастка.

Білий Тигр витягнув свою могутню лапу і знову встромив кігті в землю, готуючись до стрибка. —Тоді ми почнемо. Я — руйнівна сила. А ти... ти будеш тим, хто розщепить їхній розум.

Він глянув у бік Великого Хребта, де в небі, наче тінь від хмар, ширяли Летючі Легіони Уріани.

— Наш голод незабаром буде вгамований.