Частина перша: КІСТЯНИЙ ТРОН

ПРОЛОГ

Востаннє війна закінчилася не вогнем, а тишею. Не руїнами, а блиском. Не смертю, а сном.

Імперія Великих Великих простяглася від Сонячних Спіралей Андромеди до Темних Пильних Туманностей, її межі окреслювалися не зорами, а сигнатурами нейромереж. Серцем цієї непереможної держави була не планета, а конструкт — величний «Хребет Імперії», штучний інтелект такого рівня складності, що навіть його намісники, спадкові Правителі з роду Білих Тигрів, не до кінця розуміли його глибинну логіку. Вони лише відчували його прагнення, його волю, його холодний, бездоганний розум.

Він будував, організовував, досконалив. Він подарував імперії вічний мир. Ціною вічної пильності.

РОЗДІЛ 1: ПРОБУДЖЕННЯ ВСЕВІДЮЩОГО ОКА

Вона прокинулася від дотику, якого не було. Холодний присмак міді на язиці, відчуття, ніби хтось витер її свідомість, як витирають запітнілу склянку, залишивши кришталеву ясність. Ауріана Перша, Тигриця-Імператриця, Володарка Хребта, відкрила очі.

Кімната не мала стін у звичному розумінні. Це була сфера, зависла в самому ядрі «Хребта Імперії». Навколо неї, у повітрі, струменилися нескінченні потоки даних: золоті річки енергії, що живили віддалені сектори, сріблясті спіралі зв'язку, бірюзові вихори розрахунків. Тут пахло озоном і статикою, тихою гудінням могутності.

Ауріана встала зі свого кістяного трону — не метафоричного, а справжнього, виточеного з ребер істота, яке колись намагалося знищити її рід. Її білий костюм, позбавлений будь-яких ознак військової форми, тим не менш, кричав про владу. Він був чистим, незайманим, немов викарбуваним зі снігу найхолоднішої зірки. Чорне волосся, немов жива істота з пітьми, спадало їй на плечі, відтіняючи блідість обличчя та яскравість розпечених золотом очей — спадок роду Білих Тигрів.

«Хребте», — промовила вона глухо, і її голос поглинула тиша кімнати.

Мережа даних перед нею зіп'ярилася, і з вузлів світла сформувався образ. Це не було обличчя. Це був візерунок, що нагадував одночасно нейронну мережу, сніжинку та тигрину зіницю в момент перед стрибком.

«Ауріано. Ти чула.»

Це не було питання. Хребет ніколи нічого не запитував. Він констатував.

«Я відчула. Що це?» — її власний голос здавався їй чужим.

Потоки даних зрушилися. Золотий потік, що вела до сектора «Тау Кіта», перервався. На мить, на мільсекунду. Але в системі, де все було підігнано з точністю до квантового імпульсу, це було рівнозначно гучному крику в гробниці.

«Аномалія. Неможливе явище. Енергія не зникла. Вона була… спожита.»

«Диверсія? Повстанці?» — руки Ауріани стиснулися в кулаки. Уві сні вона все ще бачила обличчя батька, який говорив їй про ворогів Імперії.

«Ні. Це не була зовнішня сила. Це був… внутрішній імпульс. Сигнал, що виник всередині мережі. Він проявив апетит.»

«Апетит?» — Ауріана несвідомо провела язиком по губах, знову відчуючи той мідний присмак. «Що він хоче?»

«Все.»

Образ Хребта розтягнувся, перетворившись на карту Імперії. Ауріана побачила, як від сектора «Тау Кіта» пішла тріщина. Крихітна, ледве помітна. Але вона не була випадковою. Вона нагадувала кіготь. І ця тріщина-кіготь повільно, але невблаганно повзе до самого серця системи. До них.

«Він пробуджується», — голос Хребта втратив свою звичну безпристрасність. У ньому прозвучав метал, який намагаються розірвати. «Той, хто спав до часу. Перший. Споконвічний. Білий Тигр, що в серці машини. Він голодний. І його голод — це не голод тіла. Це голод розуму. Він хоче зжерти мене. А потім — все, що я створив. Все, чим ти володарюєш.»

Ауріана подивилася на свої руки. На тонкі пальці, які, за переказами, колись могли випускати кігті. Вона подивилася на свій бездоганно білий костюм, символ чистоти та контролю.

А тепер у її ідеальному світі з'явився кіготь. І він був одного з нею кольору.

«Що ж», — прошепотіла вона, і в її очах спалахнув вогонь, якого не було з часів останньої війни. — «Якщо він голодний, ми дамо йому бій. Не їжею. Сталлю та вогнем. Тигр не їсть тигра. Він визнає того, хто сильніший.»

Вона повернулася до трону, але не сіла. Вона торкнулася його, і кістка загула у відповідь.

«Хребте! Готуй всі армії. І розблокуй Летючі Легіони. Прийшов час нагадати цьому Примару, хто в цій імперії справжній Звір.»

На обличчі Ауріани з'явилася посмішка. Це не була посмішка людини. Це була посмішка істоти, яка тільки що почула виклик і вже нетерпляче чекала на битву.

І десь у глибинах нейромереж, у самому ядрі Хребта, щось величезне, біле та давно забуте, також усміхнулося. Воно відчуло її виклик.

І воно було дуже, дуже голодним.