Розділ 38

Зал над покоями був тихішим за тишу.

Там не було стін у звичному сенсі — лише простір, зшитий із споглядання. Крізь напівпрозорі шари повітря відкривалися вікна-відлуння: у кожному — люди, світло, рух, келихи, напівсміх і напівправда.

Страж стояв, склавши крила за спиною. Його совині очі були спрямовані вниз — уважні, спокійні, майже теплі. Для істоти, яка бачила імперії в момент їхнього народження й падіння, ця сцена була… цікавою.

На поручні опустився сокіл.

Він був темний, із сріблястими прожилками на пір’ї, мов ніч, у якій заблукали зірки. Його очі — гострі, живі — ковзнули по відображеннях унизу.

— Вони п’ють, — зауважив сокіл. — Це завжди їхній перший ритуал.

— Алкоголь, — відгукнувся Страж м’яко, — універсальна ілюзія безпеки. Люди вірять, що якщо руки зайняті келихом, смерть почекає.

Сокіл хмикнув — різко, по-пташиному.

— А ще вони вирішили “ділитися”.

Він схилив голову.

— Невже ти й справді вважаєш це мудрим?

— Для них? — Страж ледь нахилив голову. — Так. Для мене — кумедним.

Його погляд затримався на Аріанель і Айнель. На ледь помітному нахилі плеча. На тому, як зв’язок між ними тремтів, навіть коли вони мовчали.

— Вони думають, що слова рятують, — продовжив він. — Що якщо назвати біль на ім’я, він стане слухняним.

— А він не стане, — сухо сказав сокіл.

— Ні. Але іноді він перестає кусатися відразу.

Сокіл розправив крила, потім знову склав їх.

— Ти називаєш їх дітьми, — мовив він. — Але дивишся так, ніби сподіваєшся.

Страж усміхнувся. Ледь-ледь. Пір’я на шиї тихо шелестіло.

— Я сподіваюся лише на одне, друже.

Що коли вони впадуть — це буде красиво.

Він відвернувся від вікон.

— А тепер — хай говорять. Завтра я знову перевірю, що з їхніх слів переживе ніч.

Сокіл ще раз глянув униз — на людей, що сміялися, сперечалися і не знали, як близько до них уже підкрадається третя гра.

— Дивні істоти, — пробурмотів він.

— Так, — погодився Страж. — Саме тому вони мені й подобаються.