Розділ 37

Страж дивився на них довго, з тією особливою, майже ніжною зосередженістю, з якою дивляться істоти, для яких час — не лінія, а матеріал. Його совина голова ледь схилилася набік, пір’я на шиї тихо шелестіло, ніби він усміхався сам собі.

— Третя гра почнеться завтра, — мовив він нарешті, і в його голосі вперше не було ані насмішки, ані тиску. — Навіть камінь тріскається, якщо бити без упину. А я не варвар.

Повітря навколо розрядилося, хоча напруга нікуди не зникла — вона просто осіла глибше, під шкіру. Каель повільно видихнув, не відводячи погляду від Стража. Аріанель стояла рівно, зібрана, але Айнель відчула — зв’язок між ними тремтів, ніби струна, яку щойно відпустили.

— Ви отримаєте покої, — продовжив Страж. — Не клітки. Не пастки. Справжній перепочинок. Духи-помічники проведуть вас. Якщо щось знадобиться — звертайтесь до них. Вони слабкі… але старанні.

Він клацнув пальцями.

З тіней, що лежали між колонами, виповзли й вийшли створіння, ніби вирізані з лісового присмерку. Маленькі олені з очима, повними м’якого світла. Лисиці з напівлюдськими рисами, що вклонялися з надмірною серйозністю. Пара істот, схожих на дітей із кори та листя, несміливо махнули руками.

— Прошу, — сказав Страж і вже відвертався, ніби втрачаючи до них інтерес. — Відпочиньте. Завтра буде… цікаво.

Шлях до покоїв пролягав коридорами, яких, здавалося, не могло існувати всередині храму. Камінь змінювався деревом, дерево — склом, а скло — нічним небом. Духи йшли попереду, тихо перемовляючись між собою, іноді озираючись, ніби боялися загубити гостей у власному домі.

Покої відкрилися перед ними, мов видих.

Висока кругла зала з куполом, крізь який було видно зоряне небо, що не відповідало жодному з відомих світів. Стіни — суцільні полиці з книгами, старими фоліантами, сувоями, що самі перегортали сторінки. У центрі — масивний стіл із темного дерева, над яким повільно оберталася світлова сфера, мов застиглий всесвіт. М’які крісла, теплі килими з візерунками, що нагадували магічні кола. Двері вели до окремих спалень — кожна зі своїм настроєм.

Аріанель зайшла до своїх покоїв мовчки. Там панувало золоте напівтемрява: різьблене ліжко з балдахіном, камінь і плющ на стінах, дзеркала, в яких відбивалося не лише тіло, а й тінь. Вона торкнулася узголів’я, ніби перевіряючи, чи це не чергова перевірка. Камінь був холодний. Справжній.

Айнель ковзнула слідом і згорнулася на килимі, відчуваючи, як напруга повільно відпускає. Вона не бачила образів, але відчувала — Аріанель усе ще тримає в собі те, що дзеркала показали. І Аріанель відчувала її теж: тихе, майже непомітне тепло присутності, яке не потребувало слів.

Ліріель зайшла до своїх покоїв тихо, майже ковзнувши всередину, ніби боялася злякати сам простір.

Кімната здалася їй серцем стародавнього дерева. Могутні сонячно-руді гілки спліталися під стелею, тримаючи на собі сотні крихітних вогників — спійманих світляків, що м’яко дихали світлом. Крізь високі готичні вікна зазирала синя зимова ніч, але тут панувало вічне тепло. У каміні тихо потріскували дрова, повітря було напоєне запахом старої книги й сухої хвої.

Ліріель повільно пройшлася босоніж по м’якому килиму, торкнулася полиці з фоліантами — сторінки самі ледь здригнулися, визнаючи її присутність.

Тут не треба було бути сильною.

Тут можна було просто бути.

Вона сіла в крісло біля каміна і вперше за довгий час відчула, як плечі опускаються самі.

Аерон зупинився на порозі, уважно вдивляючись у простір, ніби шукаючи приховану пастку.

Його покої були розкішними у спосіб, що межував із небезпекою. Важкі оксамитові тканини кольору лісового моху та стиглої пшениці огортали ліжко, створюючи відчуття цілковитої безпеки — надто щедре, щоб бути випадковим. Стеля була вкрита живим плетивом плюща, повітря — густе, солодке від аромату свіжих троянд. Світло лягало м’яко, ніде не залишаючи різких тіней.

Аерон торкнувся краю ліжка, стиснув тканину пальцями, перевіряючи її на міцність.

Нічого не зникло.

Нічого не розчинилося.

Це був простір чуттєвої розкоші — небезпечний для того, хто звик тримати серце під замком. Місце, де ранок починається зі співу птахів, що залітають у відкриті арки-вікна.

— Хитро, — пробурмотів він, але без злості.

Каель увійшов до своєї спальні і завмер.

Високі стрілчасті склепіння губилися у фіолетовому тумані, ніби стеля йшла в інший світ. Крізь вітражі пробивалося потойбічне сяйво неонового лісу, фарбуючи темний камінь стін у холодні, майже нереальні відтінки. Чорна постіль лежала ідеально рівно, без жодної складки, а кришталева люстра відкидала відблиски, схожі на далекі зорі.

Тиша тут була густою, важкою, але не ворожою.

Величною.

Каель повільно зняв рукавички, поклав їх на кам’яний стіл. Провів долонею по стіні — холод пройшов крізь шкіру, чіткий, справжній.

Місце для сновидінь про далекі світи й забуті легенди.

Місце, де минуле не кричить, а мовчить.

Він сів на край ліжка і дозволив собі не рухатися.

Вони зібралися не одразу.

Спершу — тиша в коридорах, тихе шарудіння духів, які ніби відчували: зараз людям потрібне не ліжко, а присутність одне одного. Маленька лисиця з напівлюдським обличчям обережно постукала до кожних дверей, вклоняючись надто серйозно для свого зросту, і жестом запросила до центральної зали.

Світлова сфера над столом сяяла м’якше, ніж раніше. Вона вже не була центром всесвіту — радше тихим світильником для нічної розмови.

Духи-помічники з’являлися безшумно. На стіл лягли важкі пляшки з темного скла, у яких плескався бурштиновий, рубіновий, майже чорний напій — кожен зі своїм ароматом. Келихи з тонкими стінками. Тарелі з сиром, горіхами, запеченим м’ясом, фруктами, які не росли в жодному з відомих світів.

— Якщо це отрута, — сухо мовив Каель, розглядаючи келих, — то принаймні дорога.