Розділ 36 ДРУГА ГРА — “ДЗЕРКАЛО ТИШІ”

Темрява, що поглинула арену після першого випробування, повільно розходиться — не зникає, а відступає назад, наче втомлена хвиля. Вона просочується у тріщини кам’яної підлоги, зависає клаптями під стелею, ковзає по стінах, залишаючи за собою туманний слід.

Тиша не падає — вона осідає.

Важка, майже відчутна.

Кожен стоїть так, ніби всередині ще триває удар:

серце добиває останній такт болю, легені ловлять повітря, руки ледве повертаються до руху.

Каель прихилився до опори — не слабкості заради, а щоб зібрати себе з уламків, розкиданих спогадом. Його очі все ще темніші, ніж мають бути.

Аерон стоїть рівно, але його плечі злегка сіпаються — жар під шкірою не вщухає після того, що він знову пережив.

Ліріель дивиться в порожнечу перед собою, ніби боїться кліпнути: може, тоді з’являться ті обличчя.

Аріанель — спокійна, сильна, але надто тиха. Тиша — це теж емоція. І в її випадку — небезпечна.

Айнель… Айнель тихо видихає, хоча її дихання звучить, як шипіння. Але її погляд — чистий: вона пам’ятає, що Аріанель ніколи не казала того. А осад — все одно залишився.

Страж спостерігає за ними з насолодою істоти, якій ніхто й ніколи не може завадити.

Він пригладжує пір’я на своїй совиній голові, нахиляє її набік, мов слухає їхнє мовчання.

— Ох, які ви прекрасні… — його голос — сиплий, сипучий, мов пісок, що висипається на камінь. —

Такі надломлені. Та водночас — такі живі.

Він нахиляє голову набік, а тоді клацає пальцями — звук короткий, різкий, і темрява навколо змінює форму.

З підлоги виростають низькі кам’яні лави.

З темряви витікає стіл.

З порожнечі з’являється глек з водою і кілька простих дерев’яних чаш.

— Ви можете… — він робить театральну паузу, — перепочити.

Озирається навколо, ніби перевіряє розміри власних володінь.

— Я нікуди не поспішаю. У мене… хм…

часу вдосталь.

— Хочете перевести подих? Посваритися? Обійнятися? Поплакати?

Мені однаково.

Його очі блищать.

— Або ж можемо одразу продовжити. Друга гра вже нетерпляче дряпається зсередини. Вона хоче показати вам… ким ви можете бути.

Страж повертається, і його силует витягується, спотворюється, стає вищим.

Пір’я шелестить, наче сотні дзвіночків.

— Але рішення — за вами. Мені цікаво спостерігати, як ви чините.

Аріанель випростується, її голос рівний:

— Продовжуй.

Аерон тільки киває: йому пауза не потрібна.

Каель мовчить, але його погляд каже те саме.

Ліріель тихо шепоче:

— Давайте… щоб воно вже закінчилося.

Айнель кидає короткий хижий погляд у бік Стража:

— Друга гра. Давай.

Страж тріумфально розводить руки — і простір над його долонею тріскає.

Не світиться.

Не коливається.

Тріскає, як дзеркало.

— Що ж, — шепоче він, —

тоді… до дзеркал.

Тріщина в повітрі розростається. Простір розсувається, немов шов, розрізаний лезом. З цієї розколини виростають три портали — тонкі, прозорі, кришталеві. Їхні поверхні пульсують, наче шкіра живої істоти.

Страж торкається одного — і той змінює колір на глибокий срібний.

— Кожен з вас побачить те, що може стати вашим.

Не минуле.

Не майбутнє.

А можливість.

Він нахиляється вперед:

— Прийміть її — і ви більше ніколи не будете такими, як були.

Відкиньте — і… — він усміхається дзьобом, — мені стане цікавіше.

Тиша опускається.

Дзеркала дихають.

І перша йде Аріанель.

АРІАНЕЛЬ

Світло всередині порталу тепле. М’яке. Несправжнє — але надто близько до того, чого вона ніколи не мала.

Перед нею стоять її батьки.

Живі, усміхнені.

Мати торкається її щоки, так, як вона мріяла, а не пам’ятала.

— Дитинко…

Слово кидає хвилю тепла.

І ніжності.

І болю.

Кадр зміщується:

тронний зал, спокійний, залитий золотим сяйвом.

Вона — на троні.

Нарешті.

Імперія перед нею схиляється.

Голос Стража шепоче:

— Це теж ти.

Ти могла бути не лише силою — а ще й домом.

Ти могла мати всіх.

Прийми — і більше ніколи не будеш самотньою.

Аріанель стискає кулаки.

Погляд на матір — теплий.

Погляд на трон — холодний.

— Я вже давно самотня, — каже вона тихо. —

І мені це підходить.

Дзеркало тріскає.

КАЕЛЬ

У його порталі не світло.

Темрява, але ніжна.

І з неї виходять ті, кого він убив.

Живі.

Сміються.

Кличуть його.

Пробачають.

А за ними — простий світ, у якому він не чудовисько.

У якому він просто… Каель.

— Просто зроби крок, — шепоче голос. —

Ти міг би все виправити.

Каель дивиться довго.

Але подих його рівний.

— Я не хочу виправляти минуле, — каже він тихо. —

Я хочу, щоб воно більше не керувало мною.

Дзеркало потріскує.

АЕРОН

Його зустрічає вогонь.

Але не нищівний, а тріумфальний.

Воїни кланяються.

Престол вогню сяє.

А в центрі — він сам.

Сильний.

Прославлений.

Нарешті оцінений.

— Ти заслужив це, — промовляє голос. —

Це ж просто справедливість.

Аерон усміхається кутиком губ.

— Справедливість не пахне попелом.

Він відвертається.

Дзеркало тріскає.

ЛІРІЄЛЬ

Перед нею — сміх.

Тих, кого вона втратила.

Вона могла б повернути їх, варто лише… доторкнутися.

Її пальці тягнуться.

Ледь-ледь.

Туманний контур матері.

Сестри.

Друзів.

Але коли вона торкається — вони розсипаються на попіл.

Лірієль опускає руку.

— Минуле — не річ, яку можна тримати в руках, — шепоче вона. —