Розділ 35 Перша гра

Тиша.

Навіть дихання здавалося занадто гучним.

Страж стояв посеред залу, витягнувшись, мов тінь, що вирішила вдягти тіло. Його крила — не з пір’я, а з уламків світла — тремтіли, ловлячи кожен рух повітря.

Очі — дві жовті кулі, без зіниць, глибокі, як ніч у лісі.

— Отже, — прошепотів він, і камінь під ногами загув у відповідь. — Почнемо першу гру.

Голос не звучав — він розходився, ніби говорив сам храм.

— Пам’ять каменю.

Його дзьоб клацнув сухо, як постріл.

— Не минуле тримає вас. Це ви тримаєте минуле.

Відпустіть… або станьте частиною цих стін.

Підлога під ногами здригнулася.

Золота мозаїка розійшлася тріщинами, крізь які просочувалося м’яке світло, наче під ними билося серце.

Повітря потяжчало, ставши в’язким, теплим.

І світ — розколовся.

Каель

Запах гару. Дим стелиться низько, як тварина, що повзе під ногами.

Небо чорне, ніби його випалили.

Каель стоїть посеред поля, де не росте вже нічого.

Під його чоботами — обвуглені уламки, кістки, уламки мечів.

Він знає це місце.

І знає, кого зараз побачить.

З попелу виходить дитина. Маленька, у старій куртці, обличчя вимазане в сажу, погляд — чистий і страшний водночас.

— Ти обіцяв, — каже хлопчик. — Ти обіцяв, що я житиму.

Каель не відповідає.

Тільки дивиться. Його очі — холодні, сталеві, але пальці тремтять.

Колись він урятував цього хлопця. А потім — власноруч убив. Бо іншого виходу не було. Бо в тому хлопці вже не лишилося нічого людського.

Та зараз той стоїть перед ним живий.

Живий і чистий.

— Ти мав врятувати мене, а не світ, — каже він.

І Каель відчуває, як у грудях щось ламається.

Темрява довкола ворушиться, і його власна тінь починає ворушитися слідом за хлопцем. Повторює кожен рух. Дихає разом із ним.

— Ти бог, — шепоче тінь. — І тебе ніхто не врятує, коли прийде твій кінець.

Каель хитає головою, і полум’я Хаосу проривається з його рук, чорне, з фіолетовим відблиском.

Хлопчик не тікає. Він просто дивиться.

І цей погляд сильніший за будь-яке полум’я.

Каель падає на одне коліно, втиснувши руку в землю.

— Я зробив те, що мав, — говорить він, і слова виходять крізь біль. — І зробив би знову.

Світ розчиняється в попелі.

А коли він зводить голову — стоїть знову в храмі. Очі його блищать, але жоден м’яз на обличчі не здригнувся.

Аріанель

Її оточує блиск. Білий зал, срібні дзеркала, запах троянд — не синіх, справжніх, а червоних, таких, як у день, коли все почалося.

Вона стоїть біля трону, а перед нею — жінка.

Висока, елегантна, вбрана в оксамит, із теплом у погляді.

— Ти стала гарною, — каже вона. — Я завжди знала, що ти сильна.

Аріанель усміхається.

Тільки в цій усмішці — лід.

— Ти зробила це, щоб я вижила, так?

— Щоб ти стала такою, як є.

І спогад оживає.

Голос тієї жінки, коли вона шепоче наказ. Двері відчиняються. Солдати заходять.

Ім’я “Аріанель” звучить першим у списку зрадників.

— Я зробила це, щоб ти навчилася не довіряти, — каже вона. — І подивись, як чудово вийшло.

Аріанель робить крок уперед.

— Так. І тепер ти мертва.

Її долоні спалахують крижаним сяйвом, і повітря навколо завмирає.

Усе покривається інеєм. Голос жінки стихає.

Лише одна троянда падає на підлогу, замерзаючи в мить.

Аріанель піднімає її, крихку, холодну, і шепоче:

— Я не забула. І не пробачила.

Ліріель

Поле після бою.

Мертві. Безіменні.

Вітер зриває з них плащі, сплітаючи докупи крики й шелест трави.

Вона стоїть посеред цього моря мертвих, а її руки — у крові.

Не ворогів. Її власних людей.

Вона пам’ятає цей день.

Тоді все йшло не за планом. І рішення, яке вона прийняла, врятувало сотні, але коштувало десятків.

І ось вони — ті десятки.

Вони дивляться на неї мовчки. Їхні очі повні болю. Не гніву. Болі від того, що вони вірили.

Вона зводить очі до неба.

— Я була впевнена, що це правильно, — каже тихо. — І, можливо, була дурною. Але я б зробила те саме.

Ніхто не відповідає.

Тиша стає її вироком — і водночас виправданням.

Коли вона розкриває очі знову, вологість у повітрі — це не туман, це її власний подих.

Аерон

Темрява. Кам’яний зал.

Перед ним — престол, і на ньому сидить командир. Його колишній друг.

Той, хто колись сказав йому, що людина, здатна збрехати заради імперії, — найнебезпечніша істота.

І саме він став жертвою цього.

На столі — наказ, що вбиває його.

Аерон тримає перо, і рука не тремтить.

Командир дивиться знизу вгору, спокійно.

— Ти зробив це красиво, — каже він.

— Так, — відповідає Аерон. — І тому це найогидніше, що я коли-небудь робив.

Його перо дряпає папір.

Світло гасне.

Айнель

Темрява ворушиться, як дим у глибині печери.

Холод пробирає крізь луску, повітря пахне кров’ю й інеєм.

Вона знову там.

Ті самі стіни. Той самий день, коли все мало піти не так.

Перед нею — Аріанель. Молодша, ще не така, якою стала потім. Без залізного блиску в очах, без тієї холодної сили в голосі.

Просто жінка. Її хазяйка. Її сім’я.

Вони стоять посеред розбитої зали, довкола — пил, тіні, крики.

І от знову — той рух.

Лезо, що летить до горла Аріанель.

І вона кидається вперед, не думаючи.

Смак металу. Кров. Вона встигає — вгризається в руку нападника, але разом із тим… її ікла торкаються шкіри Аріанель.

Надто сильно. Надто глибоко.

Крик.

Погляд — не страху перед ворогом.

Погляд на неї.

На ту, що мала оберігати.

— Ти… монстр, — виривається в Аріанель, тихо, не зі злобою — зі зрадою.