Розділ 34

Вони сиділи за кам’яним столом, який парував теплом — так, ніби камінь пам’ятав літо.

Аромат чаю розчинявся у повітрі, змішуючись із запахом старості, пилу й чогось схожого на попіл.

Страж сидів навпроти, нахиливши голову набік. Його пір’я — якщо це взагалі було пір’я — тремтіло від кожного подиху повітря. Очі, глибокі, круглі, совині, блищали від задоволення, наче він давно чекав саме цієї миті.

— Ви знаєте, що найцікавіше у людях? — спитав він, наливаючи чай у свою чашку, не дивлячись навіть, як рідина потрапляє точно по вінця. — Вони весь час вважають, що мають вибір. Але це не так. Вибір — це те, що їм дають ті, хто стоїть вище. Іноді — навіть не люди.

— А іноді — такі, як ти, — відрізала Аріанель, не торкаючись чашки. Її голос звучав спокійно, але холодно, мов лезо.

— Саме так, — без найменшої образи погодився він. — І все ж, я люблю спостерігати, як ви обманюєте себе. Це… мило.

Каель не повів і бровою. Його руки лежали на столі — спокійні, але напружені, як хижа тиша перед ударом.

— До чого ця вистава, Страже?

Страж нахилився вперед, його совина голова повернулася під неприродним кутом.

— До історії. Я люблю історії. Ви теж їх любите, просто забули.

Він провів кігтем по краю столу, і камінь під ним зашипів, утворюючи візерунки — вони перетворювалися на зображення, що рухалися, як живі.

— От, наприклад, була колись пташка. Вона вважала себе вільною.

Вона літала високо, сміялася над землею й думала, що небо належить лише їй. Але одного дня небо закрилося — не бурею, ні. Просто… перестало її пускати.

Вона стукала крилами, билася, рвала повітря, але що сильніше намагалася злетіти, то нижче падала.

А потім зрозуміла: небо ніколи не було її. Воно просто дозволяло їй літати, поки їй це дозволяли.

Він зробив ковток чаю.

— І тоді вона зрозуміла, що свобода — це не політ. Це усвідомлення, що ти падаєш, але все одно рухаєшся вперед.

— Гарна байка, — хмикнув Аерон, притримуючи меч, що лежав поруч. — Але звучить так, ніби ти сам той, хто не може більше літати.

Страж глянув на нього — спершу повільно, а потім усміхнувся.

— Можливо. Але я пам’ятаю, як це — літати. І пам’ятаю, як це — падати. А ти?

Айнель тихо зашипіла, її луска ледь засвітлилася блідим відтінком морозу.

— Говори по суті. Ми не прийшли слухати твої сповіді.

Він засміявся. Легко, раптово — як вітер, що зриває старе листя.

— Добре. По суті, так по суті.

Страж поставив чашку, і звук її дотику до каменю був занадто глухим — наче впала не порожня посудина, а чиясь доля.

— Ви прийшли за знаком, — сказав він, і голос його набув глибини, схожої на гуркіт далекої грози. — Тим, що залишають після себе Стражі. Ви забрали вже три, чи не так?

Каель кивнув ледь помітно.

— Тоді ви знаєте, що вони — частини однієї цілості. Частини того, що було розірване. І кожен, хто бере знак, бере також і частку пам’яті. І провини.

Його очі блиснули.

— Але я не хочу з вами битися. Це по-варварськи. І марно.

Камінь не бореться із дощем — він просто чекає, поки той закінчиться.

Він підняв палець, і чай у їхніх чашках завирував, перетворюючись на тіні, що змінювали форму.

— Проте і віддати знак просто так я не можу. Такі правила. Тож… зіграємо.

Аріанель підняла брову.

— Гру?

— Три гри, — уточнив він із тою ж усмішкою, що могла налякати навіть вітер. —

Виграєте — знак ваш.

Програєте — залишитеся тут. Навічно. Станете частиною мого саду. Я ніколи не проти нових друзів.

— Я вже бачу, що ти дуже… самотній, — сухо відповіла Ліріель.

— Самотність — не прокляття, — м’яко промовив Страж. — Це просто тиша, яку ви не навчилися слухати.

І він плеснув у долоні. Камінь навколо ожив — відлуння прокотилося залом, а чай на столі потемнів, наче змішався з чорнилом ночі.

— Тож… почнемо, — сказав він. — Перша гра буде про пам’ять.